— Кому кока-коли, підніміть руки!
І діти, й дорослі напівлежали навколо підстилки. Лише Пол стояв і крутив у руках коркотяг. Коли Саллі нахилилася вперед, щоб налити дітям кока-коли, Пітер ляснув її по сідницях:
— Оце життя!
— Ти здурів!
Він поцілував її голу спину і підморгнув Томові.
Аннабела гукнула:
— Кет? Їсти!
Потім загукали Кандіда й Емма:
— Кет! Кет!
— Облиште. Вона прийде, коли схоче.
Емма занепокоїлася:
— Але тоді може нічого не залишитись!
— Бо ти ненажерлива свинюка?
— Я не свинюка.
— Еге ж, свинюка.
— Кандідо!
— Вона справді свинюка!
Кандіда схопила сестру за простягнуту руку:
— Спочатку гості.
Бела втрутилася:
— Серденько, потримай татові склянки під вино.
Саллі, яка сиділа навпроти, посміхнулася Еммі; Емма — симпатичніша дитина, скромніша і спокійніша; може, зрештою, лише за контрастом зі своєю псевдодорослою сестрою. От якби тільки Том… вона мастила йому хліб паштетом, а він сидів і недовірливо спостерігав.
— М-м… На вигляд це делікатес.
Емма запитала, чи можна погодувати й раків. Пітер засміявсь, вона образилася. Кандіда пояснила їй, що вона дурка. Бела звеліла Еммі посунутись і сісти поруч. Тепер образилася Кандіда. Пол звернув погляд нагору, в бік валунів, а потім — униз, на Белу. Та ледь помітно кивнула.
— Тату, куди ти пішов?
— Пошукаю тітку Кет. Може, вона заснула?
Кандіда зиркнула на матір:
— Закладаємось, що вона знов десь рюмсає.
— Серце, ти за столом. Їж, будь ласка.
— Вона рюмсає безперестану.
— Нехай собі. Пітер і Саллі все розуміють. Ми всі розуміємо. Й не хочемо балакати про це. — Вона непомітно підморгнула Саллі, яка у відповідь посміхнулася. Пітер розливав вино.
— Мамо, а мені можна трішечки?
— Тільки якщо будеш менше плескати язиком.
Пол уже стояв на першому валуні й видивлявся навколо.
Пітер сказав:
— Слухайте, це не їжа, а казка. Як воно називається?
— Рілети.
Кандіда запитала:
— Хіба ви ніколи його не їли?
— Їх, — виправила Бела.
— Ми їмо їх щодня. Майже.
Пітер ляснув себе по лобі.
— Знов попався. Тільки зібравсь укласти свою найкращу ділову угоду, а тут з'ясувалося, що він ніколи не їв таких. — Він відклав бутерброда, відвернувся й сховав обличчя в долонях. Схлипування. — Я дуже шкодую, місіс Роджерс. Я не годен сидіти за вашим столом. Як я міг наважитись?
Здалеку почувся голос Пола, який кликав Кетрін.
Пітер ще раз театрально схлипнув.
Бела дорікнула Кандіді:
— Бачиш, що ти наробила?
— Він клеїть дурника.
— Пітер дуже, дуже вразливий!
Саллі підморгнула Кандіді:
— Як носоріг.
— Дайте ще, — попросив малий Том.
— Дайте ще, будь ласка.
— Будь ласка.
Пітер крізь пальці дивився на Кандіду. Дівчина несподівано знову перетворилась на дитину й пирснула, та похлинулася. Емма широко розплющила очі, потім теж захихикала. Малий Том позирав на них серйозно. Пол побачив її рожеву сорочку, трохи не дійшовши до того місця на стежці, де Кет злізла вниз до води. Він озвався лише тоді, як став просто над нею.
— Ти не хочеш їсти, Кет?
Вона, не обертаючись, похитала головою, потім простягла руку по темні окуляри, що лежали поряд на камені, і надягла їх. Після короткого вагання Пол спустився до неї, торкнувсь рукою рожевого плеча.
— Якби ж то ми знали, що робити.
Вона подивилась у дальній кінець заводі.
— Така дурість. Раптом щось нападає.
— Та ми розуміємо.
— Шкода, що я сама не розумію.
Він сів на камінь обіч, напіводвернувшись.
— В тебе нема сиґарет, Поле?
— Тільки "ґалуаз".
Вона взяла сиґарету з пачки, яку він витяг з нагрудної кишені, нахилилася до сірника, затяглась і випустила дим.
— Ще нічого не сталося. Все ще попереду. Я знаю, що це станеться так, як уже ставалось. І нічого не можу вдіяти.
Пол згорбивсь, упер лікті в коліна й кивнув, немовби подібні фантазії цілком зрозумілі й він сам поділяє їх. Така гарна людина, й така нестерпна саме тому, що завжди аж із шкіри пнеться. Будь, як я — самцем, заспокойся на тому, що маєш: хоч не ім'я, так тиражі. Навіть через стільки років ця коротка борідка, тонкі губи примушували думати про аскетизм, вишуканість, методичний інтелект, а не просто посередність, слушність, пристосовництво.
— Кет, ти не така людина, щоб до тебе можна було застосувати штампи. Це вельми спутує язик нам, простим смертним. — Кет нахилила голову. — Чому ти посміхаєшся?
Вона втупилася в свої руки.
— Це ви з Белою боги. А я проста смертна.
— Тому що ми віримо в штампи?
Кет знову легенько всміхнулася, помовчала, а потім сказала, щоб заспокоїти його:
— Це Бела розтривожила мене. Вона не винна. Я так по-свинячому ставлюся до цих двох.
— Що вона сказала?
— Те саме.
— Тобі дуже боляче? Ми розуміємо, як це важко.
Кет знову видихнула дим.
— Я втратила почуття минулого. Все в теперішньому. — Тут вона крутнула головою, неначе це пояснення було таке туманне, що не мало жодного сенсу. — Минуле допомагає дивитися на все крізь пальці. А от коли не можеш утекти від…
— А хіба майбутнє не повинно допомагати?
— Воно недосяжне. Людина прикута до теперішнього. До того, чим вона є.
Він підняв камінець і кинув у воду на кілька футів од берега. Пастка, тортури; коли читаєш у людині, як у книжці, й розумієш її краще, ніж вона сама.
— Хіба не простіше розірвати ці ланцюги, примусивши себе поводитись… — Пол урвав на півслові.
— Нормально?
— Принаймні в звичайних речах.
— Як містер Мікобер з "Давида Копперфілда"? Що-небудь нагодиться?
— Голубонько, хліб — це також штамп.
— І його не їстимеш, коли нема бажання.
Пол посміхнувся:
— Ну, трохи бажання в нас є, еге ж? Досить, щоб розстроїти всі наші плани допомоги.
— Поле, слово чести, я щоранку… — Кет замовкла. Вони сиділи поруч, утупившись у воду.
Пол промовив м'яко:
— Ми тут не винні, Кет. Це через діточок. Стаєш дбайливим як квочка. А вони справді не розуміють.
— Я стараюсь. Особливо з ними.
— Знаю.
— Це просто повна втрата сили волі. Почуваєшся у владі першого-ліпшого зауваження. Того, що стається. Знову сумніваєшся в усьому. Шукаєш причини. Чому він? Чому я? Чому так? Скрізь "чому", "чому"…
— Шкода буде, якщо не напишеш усього цього.
— Не можу. Неможливо писати про те, чим живеш. — Кет викинула у воду недопалок, потім раптово спитала: — А ви з Белою не боїтеся, що я могла б заподіяти собі смерть?