Хмара

Сторінка 12 з 17

Джон Фаулз

Тінь сумніву: крихітний літературний критик прокидався. Ой, розум — найстрашніший людожер.

— Мама каже, це пташка.

— Ти коли-небудь бачила її?

Емма замислилася, — ні, не бачила.

— Вона дуже розумна. Її неможливо побачити. Бо їй соромно без одежі. Може, вона ввесь цей час ховалася на дереві й підслуховувала нас.

Емма кинула підозріливий погляд на дерево.

— А кінець все-таки нещасливий.

— Пам'ятаєш, я ходила кудись перед ленчем? Я зустріла принцесу. І побалакала з нею.

— Що вона розповіла?

— Нібито чула, що принц скоро прийде. Ось чому вона так часто кличе його.

— А коли він прийде?

— Не сьогодні-завтра. Незабаром.

— І вони будуть щасливі?

— Аякже.

— І вони матимуть дітей?

— Багато дітей.

— Це й є щастя, правда?

Кетрін кивнула головою. Невинні очиці шукали погляду дорослих очей, потім дівчисько неквапно посміхнулося, здається, що всім тілом, звелось, несподівано перетворюючись у шибайголову, перекрутилось і сіло на випростані тітчині ноги, присунулося, притиснулось і повалило тітку на спину, тоді поцілувало в губи своїм зімкненим ротиком, вибухнуло реготом, бо Кетрін почала лоскотатись. Емма вищала, звивалася, далі завмерла. Очі сяяли очікуванням пустощів, казку забуто, принаймні на погляд; готова була вилитись свіжа пінта енергії.

— Попа-алися! — щодуху вигукнула Кандіда з-під валуна, що не давав побачити їх здолу, зі стежки.

— Іди собі геть, — сказала Емма, як до своєї власності, притискуючись до тітоньки, що намагалася сісти. — Ми тебе не любимо. Іди собі геть.

***

Наближалась третя година. Пол прокинувся й, опираючись на лікоть, заходився читати вголос поему "Вчений циган". Бела лежала горілиць обік і розглядала гілля та листя бука. Голос Пола доносився і до Саллі, яка засмагала, Пітер лежав поруч у шортах. Усі троє дітей знову бавилися коло річки, іноді їхні крики перекривали Полове бубоніння. Кетрін ніде не було видно. День став якимось дивним, спека й безвітря виходили, здається, за межі власного зеніту. На віддалі, десь унизу, в долині, торохкотів трактор, але його було ледве чути через гуркіт далекого водоспаду й гудіння комах. Листя бука застигло, його неначе відлито з напівпрозорого зеленого воску й сховано під величезний скляний ковпак. Удивляючись у нього, Бела мала приємну ілюзію, ніби її погляд скеровано вниз. Вона під читання Пола думала про Кет, вірніше, думала, що думає про неї. До Бели долинали лише уривчасті рядки, ледь відчутні підвищення та спади в голосі Пола. Легке почуття провини тільки допомагало впевнитись у власній задоволеності. Бела вірила в природу, в мир, віддавалася на ласку течії і без жодної логіки була переконана як у неминучості подій, так і в тому, що все робиться на краще. Далеко більше вірила не в таку суто чоловічу істоту, як бог, а в якусь неясну копію себе самої, що непомітно й по-своєму спостерігає й бачить далі, ніж уся наука з філософією та логікою вкупі. Проста, врівноважена, вона, як річка (цебто, як заводь, не як поріг), була роздратована або задерикувата лише тоді, коли мала довести, що жити зовсім не обов'язково… А яка чудова матерія вийшла б з цього листя, зелених пелюсток вікторіанських слів, вони так мало змінилися, тільки вжиток, та й то лише в міру того, як роки змінювали саме життя, а зовсім не насправді.

— "Дівчата, що з околиці зійшлись під осокором файфілдським потанцювать…" — читав Пол.

Тепер усе збігалося.

Бела заслухалась поемою Метью Арнольда, яку знала майже напам'ять; колись читала й перечитувала її, пізнавала у власному житті з Полом, її відгалуження, спогади; нею можна жити, от якби тільки Кет, дівчата під осокором… Якби тільки все не мусило закінчитись, як у "Гамлеті", цій нікчемній, заумній і слізливій вигадці, де скрізь самі каламбури про вежі, вітри та віхолу. Умисна втеча від простоти. Безглуздя — метатися, як Гамлет; ну, Офелія, та іноді просто нічого не могла вдіяти, а ця навмисне збочує, це обдуманий вибір. У місті Соммервілі Бела раз уже бачила таку пародію — Гамлета жіночої статі. Безглуздя. Ніде правди діти, замість Сари Бернар — хлопці з пантоміми. Сюжети, драма, притягнута за вуха дія, тоді як у житті існують чарівні невинні поеми, чоловік, якому дозволяєш їх читати і, якщо не перехочеться, з яким увечері можна покохатися. Безглуздя. Господи, забула ж вирізати з газети ту замітку, як сушити листя (а, з гліцерином!), щоб зберігався колір. Як вгамувати Кандіду; ох же ж і крикуха!

— "Плекаючи надію все стару, / Хапаючись за недосяжну тінь, / Полинь вночі через гілля хмурне / На вільну пасовищну широчінь / За лісом, де ніхто не дожене…"

Бела заснула.

Послухавши зо дві строфи, Пітер підвівся, глянув на спину Саллі, яка розстебнула ліфчик свого купальника; і тепер збоку було видно біле персо. Він підняв свою сорочку з короткими рукавами та босоніжки й пішов, босий, до дітей. Як на нього, читати вірші вголос — це казна-що, та й слухачам ніяково; як усе настогидло: всі порозлягалися хто де, Саллі отупіло вигрівається на сонці; ну й тягнеться ж час. Тут би м'ячика побуцати, що-небудь, знайти хоч якусь продуховину для природної енергії. Діти теж насточортіли. Пітер зупинився й розглянувсь.

Найкращий варіант — Саллі, вона вже зовсім зняла купальник і ховалася за кущем: спаруватися нашвидкуруч, раз, два і готово. Та яка ж вона пересічна, і соромиться більше, ніж скажеш на вигляд… отакий собі пластилін, як і всі, з ким зустрічався після розриву з дружиною; та й жодних зірок з неба не знімає — не дуже розумна, не дуже сприйнятлива, без почуття гумору, і все в неї на поверхні; коли розібратися, то вона така сама, як Бела та її клята сестричка. Дарма привіз її з собою. Але з нею легше. Є з ким на люди вийти та переспати. Це так, як з деякими передачами. А заслуговуєш і хочеш ліпшого.

Принаймні Томові, байстрюкові, начебто до вподоби, коли ним попихає зарозуміла старша дочка; вона підмінює бідоласі матір. Пітер натяг сорочку й озирнувся на бук. Голуба спина Пола, випростана Бела, зібгана кремова сукня, дві рожеві підошви… Гляньмо правді в вічі, вона чимось притягує, незрозуміло чим, але, як і завжди, притягує. Пітер відвернувся й рушив понад берегом. Біля першого ж валуна він на хвильку нахилився застебнути сандалії, відтак попростував далі поміж дерев у тісному зворі над водоспадом, куди перед ленчем забрела була Кет. Пітер навіть зліз вниз до заводі в тому ж самому місці, оглянув плесо, зважуючи, чи не викупатися. Ні, течія, мабуть, зашвидка. Він шпурнув на середину прутик. Авжеж, зашвидка.