Хлопський суд

Сторінка 5 з 20

Леопольд фон Захер-Мазох

Розбійники, вбивці, кати, кровожерні пси, о так, кровожерні пси!

— Кричи собі та лайся, — мовив старий, ні на мить не втрачаючи свого спокою. — Але застережи інших, якщо тобі любе твоє життя. Ще маєш час, якщо ж цей розбій не припиниться, тоді... — старий підніс два пальці, як для присяги.

Єврей нараз притих, зайшов за ляду, поклав руку на округлі стегна своєї жінки і побрязкував бляшаними кухлями.

— Найліпше було б покінчити з тією бандою, — прошепотів Ларіон.

— Звершити суд, — додав Акентій Пров. — Це було б найсправедливіше. Але подумайте: покаранням, палицями та стягненням грошей нічого не доб'єтеся. Вони помстяться. То биті хлопці... цей Паша... і передусім Кирило... Хлоп із каменю і звинний, як гадюка, переповнений отрутою, мало не лусне. Мусимо їх убити, убити на місці... усіх до одного.

Старий кинув оком на обох, — дивний то був погляд, я не зміг його розгадати, — потім вони заправили за паси сорочки, поважно відрахували мідяки, поклали на ляду і подалися геть.

У дверях Гринь Яремусь обернувся ше раз і підморгнув євреєві очима. Єврейка збагнула, що обіцяв суворий погрозливий пломінь тих очей, стиха штовхнула чоловіка ліктем убік і мовчки показала на місяць, котрий саме переходив у другу чверть.

— Настала для вас пора благословити місяць, — звернувся я до неї.

— Звідки ви знаєте це, — стрепенулася вона здивовано і стала схожа на зайця, котрий підвівся з трави, нашорошивши вуха.

— Нащо так робите?

— Нащо? — єврейка потупила очі.

— Ну...

— Мені розповідали, коли Бог створив обидва небесні світила, однакового розміру та однакової яскравости, і вивісив їх на небосхилі, прийшов до нього Місяць і каже: "Це несправедливо, Господи, що обоє твоїх слуг мають однаковий ранг, зроби мене трохи більшим від Сонця". Тоді Бог розсердився і мовив: "За те, що хочеш вивищитися перед своїм колегою, будеш понижений і надалі матимеш менші розміри, і твоє світло буде блідішим за його". Місяць зблід і засмучений пішов геть, але Господь зласкавився над ним і дав йому зірок до компанії.

— Гарна легенда, — сказав я. — Але це не справжня причина тому, чому ви поклоняєтеся місяцеві після першої чверти. Робите це для того, аби уберегти себе від ворогів та захиститися від розбою й мордерства.

Перед ворогами убереже мудра голова, — мовив єврей, — та щире серце. Що іще може вберегти від їхньої ненависти, коли усі наступають їм на п'яти, наче гончі пси. Кирило мирно спить у своєму лігві при відчинених дверях, без замків та засувів, без собаки та зброї, спить, наче праведник, і знає, що ніхто не посміє йому й волосини на голові торкнутися, ніхто, ні одна жива душа...

Настала ніч, коли я вийшов із шинку, але ясний серпик місяця спокійно гойдався поміж білих хмаринок і освітлював мій шлях білим сяєвом.

Я відійшов десь зо дві сотні кроків, як щось спонукало мене озирнутися. Я одразу ж помітив єврея. Він вийшов у м'який магічний присмерк, озирнувся на всі боки, чи ніхто за ним не зорить. Я перестрибнув через вербовий пліт і непомітно підкрався до лугу, темні чагарники мене сховали.

Єврей став, обернувшись до місяця жовтим занепокоєним обличчям, і тричі виразно повторив закляття: "Хвала тому, хто оновлює місяць".

Потім він тричі підстрибнув до привітного таємничого серпика і мовив: "Так як я підстрибую до тебе і не можу тебе досягнути, хай же так і мої вороги не зможуть досягнути мене, зашкодити мені". А тоді схопив кінці свого кафтана і потряс ними, стрясаючи так своїх ненависників, своїх ворогів, Акентія Прова і Ларіона, та передусім старого похмурого незворушного Яремуся й усіх решту, усіх, усіх, геть від себе, а разом з ними і злих духів, демонів...

^>

Десь за добру годину ходи від нашого села починаються мочари, великі простори, порослі водоростями та ряскою, виблискують на сонці зелено-золотистою темною поверхнею. Подекуди визирають білі й жовті водяні лілії, схожі на свічки, які посвічував багрянець заходу, і вони палахкотять барвистими вогниками. Посеред тих мочар лежить ставок з прозорою мерехтливою водою, тільки де-не-де порослий окраєм високими світло-зеленими шуварами. Приступитися до нього можна лише з одного боку, там, де до води підходить садок одного селянина. Якщо заховатися, навіть на короткий час, під якимось деревом чи під кушем ліщини, то небавом станете свідками, як з очерету вигулькне чорна голова на тонкій шийці, а за нею — друга й третя; або ж навіть ціла флотилія маленьких темних корабликівпокажеться вдалині і спокійно пристане до протилежного берега ставка.

Це дикі качки, незчисленна кількість яких живе на мочарах і в очеретових хашах ставка; час від часу вони, ніби брунатними плямами, покривають усю поверхню води.

Саме цим качкам і призначалися мої відвідини та моя увага, коли я одного надвечір'я сидів собі із захеканим псом та дубельтівкою на колінах на соломі у збитій .зі старих дощок вартівні й чекав на тягу.

Просидів я недовго, мою увагу привернув шерех, котрий завжди пантеличив мене, а саме шарудіння жіночого одягу. Я побачив, сам залишаючись непоміченим, молоду сільську дівчину, струнку, з пишними персами, виразним обличчям, у чорній корсетці. Розкішні русі коси, переплетені червоними стрічками, збудливо підстрибували під час ходи, відбиваючись від її повних стегон. Час від часу вона нахилялася, щоб підняти грушку або яблуко, а коли відкушувала шматок, показувалися два ряди білих чудових зубів. Неподалік від мене стирчав пень зрубаного горіха, зручний природний стілець. На нього вона й опустилася, гризла яблука одне за одним, а качани кидала у воду і спостерігала, як вода розходилася колами, аж доки поверхня повністю згладжувалася. Дівчина, здавалося, когось чекала, але не виявляла нетерплячки. Тільки коли висока чорна чоловіча тінь упала їй до ніг, погляд її зметнувся догори, і болісний усміх промайнув личком, але тут же поступився густому рум'янцеві.

Це був молодий, дуже вродливий чоловік, майже красень, не красивий у сенсі правил грецького античного мистецтва, красень у тому, що стосувалося сили й міці його стрункої статури, витончености рухів, напівсердечного й напівнасмішкуватого, та все добродушного виразу мужнього обличчя, усміхнених, сповнених невичерпної життєрадісности сяючих очей. Він мав високі аж до колін чоботи, які носять краків'яни, широкі полотняні сині штани, вузький короткий сардак такого ж кольору і маленьку, мало не кокетливу шапку з овечого хутра на густих чорних кучерях. Коли він глянув на дівчину, то засміявся так, аж великі білі зуби зблисли з-під розкішних чорних вусів. Він сів поруч і без жодних передмов пригорнув її до себе, притримуючи рукою голову та вкриваючи поцілунками її личко.