Забриніла, полинула Стасева душа за птахом, у блакитні висоти неба, де сріблився і зараз, серед білого дня, легесенький контур місяця.
Лелека немовби промайнув тінню крізь тонкий обручик місяця.
Над Десною, де бродять тіні диких буйволів(Монолог старого лелеки)
Коли політаєш стільки, як я, то крила самі несуть додому натомлене тіло. І дороги не треба вибирати: отак лети й лети просто під зорями, на далекі людські вогники, на щогли за рікою. Тільки не спускайся низько, а вище бери, в небі не заблудишся, світ такий широкий, аж сумно стає: чи хватить тобі віку, щоб все те зміряти, окинути оком, охопити клекотом, перегуком пташиним! Кри-крінь, казав мій дід, життя, як сон, не нарозкошувався, не налітався вволю, а вже збирайся в останній вирій.
До гнізда, додому мені пора вертатися.
Сонце зайшло.
Синьо, по-вечірньому просторо, тихо стало в небі, перші зорі зблиснули, замерехтіли, а я лечу й дрімаю на крилах. Небо мене вкутує і мовби саме несе над землею; сон — як тепла вода стоїть у голові, очі самі злипаються, а проте й заплющеними очима бачу я дорогу: скошені луги за рікою, озера, які притихли й ховаються в очеретах і зблискують зчорнілою водою під берегами. А он широка Десна, вона дихає в небо розпашілим духом літа, рибою пахне, нагрітими пісками на берегах. Щось стукнуло на баржі, мабуть, сторож ударив у рейку: "Обережно, відчалюємо!" І той різкий звук прокотився над сонною водою, трохи струсив дрімоту в моєму тілі і десь у лугах затих.
Лечу й сплю я на крилах і бачу ген-ген далеко старі сосни, а на темних вершинах дерев цілими купами, гронами — гнізда, великі розкішні гніздовиська, вимощені з хмизу й гілок. Коли я дивлюся на них, мені завжди якісь химерні картини ввижаються — щось буйне, нічне. Так і здається мені: колись давно-давно йшли бурлаки з веселої учти, раптом стали і гукнули до місяця-брата "будьмо!" і підкинули вгору свої шапки — так і повисли їхні розкошлані бирки на верхівках дерев.
То наша лелечина колонія, і серед інших гнізд — моє високе. Десь там, вже сонні, виглядають зараз мене двоє онучат і стара Буслиха.
— Дід летить, — кажуть вони. — Гостинець нам із лугів несе. Коли б не свіженьке жабеня або не золотого піскарика.
Ач, розбалував їх!
А я злягаю на праве крило і повертаю трохи вбік, до крутого берега. Хочу попрощатися із старим-старезним дубом, мабуть, старішим за мене. Скоро помре він. Десна підмила його, і вже звисло оголене коріння його над водою, не сьогодні-завтра впаде він сторч головою в Десну, в кручу. Таке, брат, життя.
Та перервемо на хвилинку роздуми старого лелеки, бо зараз дуже цікаве щось коїться зовсім тут недалеко, в селищі. Один із тих, котрого підкинув наш лелека в капусту, Санько Білововк тихенько од матері крадеться попід стінами свого будинку і веде, манить рукою хлопців:
— Цс-с-с, за мною! Сюди, пригинайте голови, в оцю амбразуру ліземо.
За ним проскочили в глухий куток двору п’ятеро чи семеро його дружків.
Санько веде їх у темний підвал, що давно стоїть покинутий і забутий під старим будинком; тут, у дерев’яних стінах, жили колись дід з бабою, а тепер — тільки вітер, та кіт Марціал, та якісь волохаті привиди.
Двері в підвал перехняблені, одна дошка вибита, а низ дверей зацвів ніжно-зеленим оксамитом моху. І коли Санько взявся за клямку, легенько потягнув ручку на себе, іржаві завіси тихо і пронизливо запищали.
— Цс-с-с, мовчок! Прикусіть язика! — сказав їм Санько. І двері раптом затихли, справді прикусили язика.
І ось вогке, темне й страшне підземелля, де Санько збирає тіні. Так, це секрет, та ми признаємося: Санько — не просто Санько, а приборкувач тіней. Він давно ловить у лісі, на горищі, в школі, на Десні під вербами — ловить і збирає тіні, він триножить їх, він вміє командувати ними.
— Стій! — каже він у лісі грізній кошлатій тіні, що сховалася за деревом. — Я тебе знаю. Ти тінь дикого буйвола. Ану йди сюди! Йди, не брикайся, не сопи, я тебе зараз міцним, капроновим оцим повідком заарканю. А тепер марш за мною, тільки спокійно, без вибриків.
І приводить тінь буйвола додому. А ще — тінь журавля, тінь маленького лисиченяти, тіні дерев, літаків, білок, які стрибають вночі між соснами. Він заселив усю хату, горище, двір спійманими тінями, та мати свариться на нього, каже:
— О, лихо, хоч тікай з дому, вже ступити нема де ногою!.
Щоб не сердити матір, він заганяє дикі й непокірливі тіні в підвал. І ті, що вітру або собак бояться, — теж туди.
…Вузьким проходом, за щось зачіплюючись, хлопці спустилися вниз під землю (а в грудях трепетав давкий сміх від штовханини і страх). І от Синько пропустив їх повз себе в глибину, в якусь ніби величезну квадратну яму, де стояв тяжкий дух вогкості, цвілі і густої темряви.
— Ступайте на колоду. Вона ось тут, під стіною.
Санько поплескав рукою, мабуть, таки намацав колоду в тій непроглядній пітьмі.
Сіли.
— Мовчіть і слухайте. Зараз вони оживуть, заворушаться. Тільки напружте слух і добре вдивляйтеся. О, бачите, там під стіною, он там! Роги оленя, а тепер голова, а в кущах — мале оленя. А то не пень, то старий вовк-сіроманець притаївся; він облизується і аж блимає очиськами, і повзе, підповзає…
— Де?
— Покажи!
— Нічого я не бачу! — буркнув роздратовано Майко-сусід, найстарший в їхньому гурті, трохи рудий і, як завжди, нечесаний, розпатланий хлоп’яга. Він взагалі не любив оці Санькові штучки з тінями.
— Ну, а зараз? Товста тінь, у плащ закутана. Сидить на човні, сюди й туди озирається. О! Пливе, крадеться до баржі, на розбійника, на злодюгу дуже скидається.
— Не бачу.
— І я не бачу.
— Де воно, ото? Не видно.
— А тепер? Щось горбатеньке виповзло, сіре. Бачите? — Санько аж спітнів, аж зблід бідолаха, як гіпнотизер на невдалому сеансі. З якимось відчаєм він викликав із темряви тіні. — Ну, а зараз, а зараз! Придивіться добре, там, під колодами.
— О, а я бачу, — з таємничим острахом вигукнув один із карапузів, Майків брат. — Бачу, то миса скребеться.
Не те, не те викликав Санько, тінь черепахи, а для малого що сіре, те й миша. Та що ти з малого візьмеш?
— Ага ж, тут повно мишей у підвалі! — засміявся рудий Майко. — Вони зараз дадуть нам, вони шугнуть хмарою. Це вам не тіні — і кісточки обгризуть!