Блиснув вогник оселі, загавкав пес, але Хлопчик не зупинився, він шаснув через високий дощаний паркан, підбіг до освітленого вікна і зупинився.
За святково вкритим столом сиділи люди, були серед них і ті, у котрих такі теплі й ласкаві руки. У кутку стояла вбрана ялинка, а ще в одному кутку блимав голубими очима телевізор. Хлопчик так наблизився до вікна, його так тягло до цих людей, що він ненароком стукнув рогами в шибку.
— Матінко рідна, — сказав хтось із людей, — гляньте-но... у вікно!
Люди глянули на темне, засніжене вікно. Обізвався ще один голос:
— Мара...
А третій, видно, з більшою уявою, додав:
— Казка...
Четвертий, хрипкий голос, наче простуджений, наче з бочки, проревів на всю хату:
— Шашлик! Їй-бо, Свириде, шашлик прийшов із лісу...
— Ти бач, справді олень, — сплеснула в долоні жінка.
Тепер у хаті зчинився галас — побачили діти. Вони відразу ж виметнулися надвір, простоволосі, деякі босоніж, обхопили оленя за шию і потягли в хату. Хлопчик покірно йшов за ними, він навіть свою пишну корону ставив боком, щоб не зачепитись за одвірок.
Увійшов, глянув на телевізор і прикипів поглядом до голубого мерехтіння. Його брунатні очі зволожилися від яскравого світла, але він дивився на екран непорушне, наче тямив, що там відбувалося.
— Ти бач, він, виявляється, прийшов на телепередачу, — сказав перший голос.
Свирид, вусатий лісник, підійшов до оленя, нагнувся і сказав поквапливо:
— Ага, таки пробралися звідкись сіроманці... Бач, яке діло. Давай, Маріє, пластир.
Він мовчки заклеїв рану, а коли почув ще раз про шашлик, вуса його настовбурчились, він підвівся, сказав сухо:
— Не мели, Харитоне, дурниць. Це ж Хлопчик! Забув, як випускали два роки тому. Ось він і навідався... Попередив. Доведеться лаштувати облаву. Так що я піду, а ви вже обходьтеся без мене.
Свирид узяв рушницю, вийшов, а дітлахи все крутились біля оленя, підсовували йому то яблуко, то цукерку, але Хлопчик нічого не їв. Його примружені брунатні очі були вкриті зажурою, наче він дрімав або про щось згадував.
І тут розчинились двері, в хату влетіла русокоса дівчина, вона кинулась до оленя і сказала:
— Хлопчику мій! Прийшов-таки...
І диво дивне — Хлопчик враз ожив, нахилився й поцілував дівчині руку. Це так усіх здивувало й розвеселило, що в хаті стало гамірно до нестями. Дівчина взяла зі столу шматок хліба, подала оленеві і запишалась. Хлопчик з’їв хліб, знову поцілував руку дівчині.
— Та він що, вчений у тебе, чи як? — спитали присутні.
— Так це ж Хлопчик, — відповіла дівчина. — Я ж його вигодувала. Привезли з міста маленького, то я його у вольєр. А тоді випустили в ліс. Чого ж ти так довго не приходив?
Повернувся Свирид, повісив у кутку рушницю, потер долоні.
— Ну що, Нюсько, таки прийшов твій Хлопчик! А ти казала, що забув дорогу. Добро не забувають, навіть отакі... Можеш виводити його, зграя подалася геть. А рана загоїться, не глибока... А як треба буде, прийде на перев’язку. Обов’язково прийде.
Хлопчика вивели у двір, він ще постояв, дослухаючись до гомону лісу, пробуючи на смак повітря. Потім високо підніс роги і подався в засніжену далину лісу.
Люди поверталися до накритого столу, свято тривало. Свирид сказав:
— Наче трохи мороз пересівся. Цього вечора таки справді потеплішало на світі.