Я кинув сигарету й перебіг сходи, ті шість ступнів. Мій страх розтапув, як тільки я опинився перед нею.
— Чи не міг би я вам стати чимось у пригоді? — мовив я.
Вона всміхнулася, кивнула головою і сказала:
— О так, скажіть, будь ласка, як вийти на Юден-гасе.
— Юденгасе,— проказав я за нею, і мені видалося, ніби я вві сні чую своє ім'я, та ніяк не збагну, що те ім'я — моє, я був не при собі, а проте ніби розумів, що то таке — бути не при собі.
— Юденгасе,— знов промовив я,— так, Юденгасе. Ходімо.
Я дивився, як вона звелась, трохи здивовано взяла тяжку валізу — сам я був занадто приголомшений, аби згадати, що валізу належить нести мені. Я геть забув про звичайну свою ввічливість.
Думка, що ця дівчина й є Гедвіг Мулер,— я ще й досі не збагнув її до краю, хоч наче б усе мало стати мені ясне як день, ледве вона вимовила "Юденгасе",— думка та зовсім збила мене з пантелику. Вийшло якесь непорозуміння, якась плутанина: я був такий певний, що Мулерова дочка білява, одна з майбутніх білявих учительок, яких без ліку пройшло сьогодні повз мене, що вона ніяк у мене не збігалася з цією дівчиною; я й досі нерішуче вимовляю ім'я "Гедвіг Мулер", бо мені весь час немов щось каже, що справжнє її імення я ще маю для себе відкрити.
— Так, так,—відповів я на її запитливий погляд,— ходімте-бо.— І, пропустивши дівчину з важкою валізою вперед, слідком за нею подався до виходу.
Цих півхвилини, ступаючи їй услід, я думав, що володітиму нею і заради того, аби нею володіти, зруйную всі перепони, що постануть мені на дорозі. Мені навіть уявлялося, як я трощу п'ятикілограмовим молотом машини до прання. Я дивився на спину Гедвіг, на її шию, руки, побілілі з натуги,— вона ж бо несла важкенну валізу. Я ревнував її до залізничника, що на мить доторкнувся до її руки, коли вона простягнула йому квитка, ревнував до підлоги у вокзалі, по якій ступали її ноги. Вже аж як ми дійшли трохи не до самісінького виходу, я схаменувся, що повинен узяти в неї валізу.
— Даруйте,—сказав я, підскочив до неї і забрав валізу.
— Дуже мило,— Мовила вона,— що ви прийшли мене зустріти.
— Господи,— обізвався я,— хіба ви мене знаєте?
— Ну, звісно! — засміялася вона.— У вашого батька на письмовім столі завше стоїть знімок із вас.
— А ви знаєте мого батька?
— Так,— сказала вона,— я була його учениця.
Я поставив валізу в машину, поклав там-таки торбинку Гедвіг і допоміг сісти їй самій: це вперше тоді я торкнувся до її руки й до ліктя; у неї був округлий, міцний лікоть, а рука велика, проте легка; ту мить вона була суха й холодна; обходячи машину, щоб сісти за кермо, я зупинився біля радіатора, підняв капот і, вдавши, ніби оглядаю щось усередині, став дивитись крізь переднє скло на неї, дівчину, що сиділа в машині, і меиі знову стало страшно,— не того, щоб її часом не відкрив і не завоював хтось інший, цього я вже не боявся, бо знав, що ніколи від неї не відступлюся, ні цього дня, ані жодного з тих днів, що ще настануть, жодного з тих днів, що вкупі називаються життям. Ні, це був інший страх — страх перед тим, що станеться далі: потяг, куди я намірявся сісти, був уже готовий у дорогу, він от-от мав рушити, всі подорожні були на місцях, семафор відкрито, і чоловік у червонім кашкеті вже підняв угору диска, лишилося тільки мені з приступки, де я вже стояв, увійти до вагона,— і саме ту мить я скочив з потяга. Я думав про всі од-верті розмови, що їх мені доведеться витримати,—тепер я зрозумів, що звіку ненавидів одверті розмови, нескінченні, дурні теревені, недолугі балачки про те, хто винен, а хто ні, докори, сварки, виклики до телефону, листи; я ненавидів вину, що її муситиму покласти на себе, вину, що вже тепер лежала на мені.
Я бачив, як котилося повз мене моє дотеперішнє життя, зовсім незгірше, як на мій тодішній погляд, котилося, немов складна машина, збудована для того, кого вже немає; мене вже ие було, і все пішло шкереберть: одходили гвинти, перегрівались поршні, розліталися навсібіч залізні деталі, тхнуло смаленим.
Я вже давно спустив капот, уперся руками в радіатор і дивився крізь переднє скло на її обличчя, поділене очисним віничком на дві нерівні частини: не бралось голови, що ніхто з чоловіків іще не зрозумів, яка вона вродлива, що ніхто її не розгледів,— а може, вона стала така лишень ту хвилину, як її побачив я.
Коли я сів поруч неї в машину, то побачив ув очах їй острах перед тим, що я маю сказати чи зробити; та я не сказав нічого, мовчки увімкнув мотор і поїхав до міста; тільки іноді, звертаючи праворуч, я зиркав на неї збоку, вивчаючи її профіль, а вона й собі нишком вивчала мене. Я виїхав на Юденгасе і вже був поменшив швидкість, ладнаючись зупинитися перед будинком, де вона мала вселитися, та не знав, що маю діяти, коли ми спинимося, висядемо з машини і ввійдемо до її кімнати; і я проїхав усю Юденгасе, обкружляв півміста, заїхав знов на вокзал, а звідтіля подався знов на Юденгасе і цього разу зупинив машину навпроти її будинку.
Не кажучи й слова, я допоміг їй висісти з машини,—це я вдруге тримав у своїй руці її велику руку і в лівій долоні відчував її округлий лікоть. Потому вийняв валізу, подався в будинок, подзвонив — усе не оглядаючись на неї, що йшла позад мене з торбинкою в руці. Поставивши валізу нагорі, під дверима кімнати, я повернув назустріч дівчині, що звільна ішла сходами вгору з торбинкою в руці. Я не міг прибрати способу, як маю до неї вдаватись, бо й "Гедвіг" і "панна Мулер", як на мене, їй однаково не пасувало, і сказав просто:
— Я зайду до вас за півгодини, і ми підемо обідати, гаразд?
Вона мовчки кивнула головою, замислено дивлячись кудись повз мене і неначе щось ковтаючи. Більше я не сказав нічого, збіг наниз, сів у машину й поїхав, сам не знаючи куди. Не тямлю, якими я вулицями їхав і що думав; пам'ятаю тільки, що машина видавалась мені такою безмірно порожньою, машина, де я сливе повсякчас їздив сам-один, лишень уряди-годи з Улою,— і я силувавсь уявити, як було годину перед тим, коли я їхав на вокзал без Гедвіг.
Та я вже не міг пригадати, як було годину перед тим; я бачив себе в машині дорогою на вокзал, як бачиш брата-близнюка, схожого на тебе, мов викапаного, але в усьому чужого-чужісінького тобі. Я отямився аж тоді, коли завважив, що під'їхав під крамницю квітів; я зупинився і ввійшов туди. Там стояла прохолода, солодкаво пахло квітами і нікого не було. Якби були зелені троянди, троянди з зеленим цвітом, враз подумав я й побачив у дзеркалі навпроти, що дістаю гаманця й витягаю гроші; я не одразу пізнав себе в дзеркалі й почервонів, бо подумав уголос: "Зелені троянди", і тої ж миті відчув, що мене слухають. І аж тепер — з рум'янцю, що залив мені обличчя, я впізнав себе в дзеркалі. "Це таки ти, і справді, ти маєш вельми шляхетний вигляд".