Через кілька хвилин чорні циркачі атакували гойдалку. Вони видерлися по дерев'яних стовпах на перекладину, підійшли до товстих мотузок і по них спустилися на сидіння, яке злегка розгойдалося. Котята всілися рядочком, наче для фотографування. Тоді я побачив у них на шийках білі плями.
Нарешті кошенята помітили мене. Вони одночасно плигнули у траву і, підстрибуючи, пробігли повз лаву декілька разів.
— Киць, киць! — гукнув я, і малі вискочили на лаву, а з лави одне полізло мені на плечі, а друге всілося на колінах.
Я збігав до хати, виніс у бляшанці молока. Попоївши, котята побігли зі мною на грядки і зникли у високому картоплинні. А через декілька хвилин щось зойкнуло у зеленому шумовинні, потім ще раз. Я розгорнув картоплиння, а там мої маленькі циркачі мучать ропуху. Насилу відігнав їх від жаби.
З того дня Олесеві вихованці бігали за мною назирці.
Якось я пішов до магазину купити молока. І як не намагався залишити кошенят вдома, з того нічого не вийшло. Йду тротуаром, а попереду вибрикують чорні Мурчики. Перехожі усміхаються до малят, зупиняються, щоб роздивитися красенів з білими цяточками на шийках. А коли якийсь нікчемний собачка з гавкотом кинувся до них, то котенята злякано припали до моїх ніг. А потім, наче по стовбуру дерева, подерлися догори по штанях. 1 відчули себе малі у безпеці лише на моїх плечах...
З того часу я полюбив котів так само, як і собак.
ДВІ ОПОВІДКИ ПРО ПІВНІВ
1. Хазяїн.
Торік наприкінці травня я гостював у тітки Ольги. Щодня ходив у ліс, на річку, до ставка.
Якось, зачиняючи хвіртку, біля ніг помітив уже величенького широкогрудого півника. Біленький почекав, поки я зроблю кілька кроків, і пішов назирці за мною. Я, звичайно, не звернув ніякої уваги на курча. Аж його помітила тітка Ольга, яка сиділа на лавці під розкішною яблунею, і до мене:
— Це що за приблуда об'явився?
— Хіба курча не ваше? — здивувався я, нагнувся, простягнув до півника руку, а той і не тікає. — Підніс його до очей, розглядаю, а він — ні гу-гу.
— Якесь диво. І величеньке вже. Чиє ж воно? Я не бачила у сусідів таких. Де воно пристало до тебе?
— Я помітив його біля хвіртки.
Півника нагодували, і він до пізнього вечора товкся на подвір'ї, біля наших ніг. Ночував з дорослими птахами, вони його не кривдили. А гоподар курника — довгохвостий червоний когут помітив новака лише під час сніданку. Аж очі в нього налилися кров'ю, коли побачив, як малий сміливо брав шматочки хліба з рук тітки Ольги і не ділився лакітками ні з ким.
Приблуда залишився на господарстві, бо ніхто із жителів навколишніх вулиць не претендував на нього.
Півник від мене майже не відставав, якщо тільки я виходив з хати. А полюбився приблуді тому, що завжди частував його то вареником, то котлетою, то шматком булки чи хліба.
У тітки Ольги було ще два коти: старий Мурчик — білий з чорними плямами на голові, і молодий Васько — весь у темно-коричневих смугах, наче маленьке тигреня.
Через Приблуду (так його вже називали усі, і він навіть розумів це ім'я) коти не раз голодували.
Як тільки насиплеш у миску каші чи ще чогось і гукнеш "Киць-киць-киць!", то найпершим з'явиться півник. Він їсть, а коти, що припізнилися, здивовано поглядають то на мене, то на Приблуду.
А бувало й по-іншому: Мурчик і Васько вже обідають, а півник біжить з усіх сил із-за якогось куща. Тоді кішки розбігаються, бо не раз пробували; який вже гострий у нахаби дзьобик. Прибулець ласує доти, поки воло не стане подібним на гумовий м'ячик.
Аж весною я знову потрапив проїздом до тітки Ольги. Пригадався і Приблуда — ненаситний індивідуаліст.
— Чи живий ще приблудний півник? — поцікавився я у тітки.
— О, тепер він за хазяїна у курей.
— А старий півень де?
Як почали взимку кусатися, то старого віддала сестрі. У неї якраз не було півня. Може, хочеш подивитися на свого Приблуду? Орел, а не півень.
— З радістю, — промовив я і взяв зі столу кілька шматочків хліба. Кури тепер не гуляли по всьому подвір'ю, а були зачинені у вольєрі із дротяної сітки.
Ще здалеку побачив кілька білих і рябих курок і серед них — білого півня-велетня: гребенястого, кряжистого і високого. Тітка відчинила хвіртку, і я увійшов на півнячу територію. Приблуда трохи наїжився, почервонів, почав сердитися, розгрібаючи великими лапами брудний сніг, і раз за разом кидав очима на мене, ніби хотів сказати: "Забирайся звідси по-доброму, не порушуй нашого спокою".
Я по-дружньому усміхнувся Приблуді і простягнув йому шматок хліба. Він здивовано зиркнув на мене, повільно підійшов і дзьобом вирвав подарунок з моєї руки. Але не з'їв сам, як це раніше робив, а наступив лапою на кінчик окрайця і почав дзьобом дробити хліб на шматочки. При цьому ще й голосно засокотав: ко-ко-ко-ко, ко-ко-ко-ко-о-о.
Кури швидко зазбирали крихти, а Приблуда навіть не покуштував, який же на смак мій подарунок.
— Хазяїн! — радісно усміхнулася жінка. — Спочатку нагодує своїх подружок, а що вже залишиться, то іноді й сам попробує. Добрий він.
А півень ніби зрозумів тітчину похвалу, бо раптом затріпотів крильми, вигнув дугою шию і проспівав голосно, розкотисто:
— Ку-ку-рі-ку-у-у-у! Ку-ку-рі-ку-у-у-у-у! .
2. Забіяка
Я давно знаю, що є півні забіяки, що в деяких країнах навіть вирощують спеціальної породи когутів і влаштовують привселюдні змагання-бої між гребенястими. Але не думав, що зустріну забіяку у тієї ж тітки Ольги (через кілька років після Приблуди).
Мене попросили вранці нагодувати собаку, кота і курей. Почав, звичайно, з курей. Набрав у миску пшениці, у відро води і поніс те у закриту дротяну вольєру. Відчинив хвіртку і побачив кілька курок, білу качку і червоно-чорного середнього зросту півня.
Я зайшов у простору вольєру. Причинив хвіртку і почав порядкувати: зерно висипав у два дерев'яні корита, а воду… а воду з несподіванки порозливав!
Злякано скрикнув, коли відчув на плечах чиїсь гострі пазурі, які вп'ялися в тіло через сорочку. І зразу ж нападник почав клювати мене то в голову, то в шию. Позасвідомо мої руки миттю знялися вгору, схопили якогось великого птаха, сильно стиснули і зірвали з плечей. Яке ж було моє здивування, коли побачив, як з рук виривається отой півень, що хвилину тому наїжачений ходив по вольєрі. Забіяка клював мені руки, виривався, аж поки його не пустив на землю.