Так народжувався на Поділлі новий літній день.
КЛЕНЧУК
Уздовж тротуару хизувалися своїм темно-зеленим лапатим листям розлогі каштани. Всю весну кохали їх очима люди. Бо ж як тільки сонечко обцілує пишні бруньки, пустунка-хмара вмиє їх теплим дощем, а весняний легіт висушить блакитним рушником, витягають вони з довгих клейких рукавів вкриті ніжним сизим пухом рученята-листочки, які затискують у долонях зелені свічки.
Одного теплого ранку сонце запалює ті зелені свічки біло-рожевим світлом. Тоді каштани нагадують казкові новорічні ялинки чи підвішені під голубою небесною банею велетенські люстри. Вони ваблять до себе і людей, і вередливих метеликів, і нічних непосидюх — хрущів.
Милуються каштанами старі і малі. І ніхто не звертає уваги на тоненького кленчука, якого чиясь добра рука посадила в одному ряду з красеня-
ми каштанами.
Ріс той клен не рік, не два. Якоїсь весни наважився й собі похвалитися цвітом. Ще його побратими-каштани дрімали у напівсні, ніжилися ласкавим сонцем, а він викинув скупі букетики маленьких жовтих зірочок, ніби хотів сказати: "Дивіться, людоньки, який я гарний".
Проходили мимо зухвальця чоловіки і жінки, щебетали дітлахи на накреслених крейдою класах, реготало з нього на повні груди сонце.
Тільки й помітила ті скромні ріденькі букетики старенька двірничка, коли вранці підмітала під кленчуком:
— Хто це стільки сміття насипав?
Отак ніким непомічений і веснував той клен, і літував. Сонце припалювало йому листочки, буйний вітер досхочу грався гілками, нагинаючи чубату зелену голову до самого тротуару. Тільки й радощів мав, коли горобці не обминали його пишної крони, ховалися там від негоди і же-ботіли щось нудне й незрозуміле.
Засумував кленчук, зажурився, коли почув якось уночі, як між далекими холодними зірками курличуть журавлі. Зіщулився, прив'яв.
А вранці від здивування аж затремтів. Малюки, які поспішали до школи, зупинялися біля нього, радісно усміхалися. Ніхто вже не милувався почорнілими за літо каштанами, а очі перехожих чомусь тягнулися до нього.
Що ж таке з ним сталося? Чому зорять на нього?
Так, мабуть, і не дізнався б про те кленчук, якби опівдні не набігла темна хмара і не вмила його холодним дощем. Коли ж засяяло сонце і він глянув у калюжу, що химерним озеречком розпливлася під ним, то не впізнав себе: весь горів барвистим вогнем.
Кленчук з переляку задрижав, від легенького подиху вітру захитав гілками і повільно почав скидати з себе багряні шати.
А діти з радісним галасом кинулися ловити різнобарвні листочки-метелики.
КАШТАН-ТРИЗУБ
Весною 1963 року ми, мешканці трьох недавно заселених п'ятиповерхових будинків, впорядкували свос спільне подвір'я. Найперше — зайнялися озелененням. Навпроти свого вікна, а квартира моя на першому поверсі, я посадив півтораметрового каштана, трохи далі — ясена і ще недалеко —липу.
Коли я був у відрядженні (а тоді працював інспектором шкіл обласного відділу освіти), хтось нерозумний всунув між каштаном і ясенем яблуню, а коло липи — вишню і сливу. Що з тими фруктовими деревами сталося через вісім років, думаю і згадувати не треба. Навіть сучасні сивоголові про них не пам'ятають. А лісовики потягнулися до високого неба, до золотого сонечка...
Йшли роки. Молодші жителі старішали, а старші перебиралися на вічний спокій далеко за місто...
Лише наші дерева могутнішали: своїми розкішними кронами накрили все подвір'я, а влітку навіть заслоняють сонечко у квартирах. Та ніхто на це не ремствує, бо ж у нас чисте повітря, хоч поруч гомінка, загазована автомобілями вулиця.
Каштану так сподобалися мої вікна, що своїми тонкими гілками почав добиратися до шибок, навіть постукувати по них, коли у його кроні заблукає вітерець.
Років п'ять тому, коли вже започаткувалася так звана перебудова у Совєтській странє, сусід по під'їзду, що мешкав у просторій квартирі поверхами вище, ось такі висновки зробив щодо мого каштана.
Я саме готувався до уроків (працював уже у педагогічному училищі), інкно було прочинене, а тому чув розмову, яка точилася надворі. —Зтот каштан — украинский буржуазний националист, как и его хазяин, перед окнами которого он растст.
— Не розумію, Владлене Сталіновичу, як це каштан може бути націоналістом? — здивувалася тітка Галина, що мала квартиру майже у підвалі, яку часто заливали різні нечистоти.
— А разве не видите, что зто не дерево, а националистический украинский тризуб? — аж заслинився дідуган, розмахуючи руками. — Я такие националистические гербы видел в Западной Украине, когда воевал с разными бандеровцами! Здесь токо нет сине-желтого ихнего прапора...
— Що ви видумуєте, Владлене Сталіновичу?! Дерево як дерево — пишне, а цвіте як рясно... Що воно собі так облюбувало рости, то хто ж у цьому винен? Вчитель, що його посадив? — захищала каштана тітка Галина.
— Я считаю, что зтого каштана-националиста нада немедля снять! И тогда светлее будет не токо во нашем дворе, но и в душах некоторых...
— Ви, Владлене Сталіновичу, придумали цю побрехеньку про каштана тому, що він затінює город вашого друга, колишнього підполковника. Він ще кілька років тому хотів зрізати каштана, але вчитель не дав. І ми тоді всі разом захистили дерево.
— А ви что, защищаете украинских буржуазних националистов? Защищасете ихние символи?
— Тю на вас! Та чи ви при розумі? Які тут націоналісти? Може, ви захворіли на голову? То я зараз викличу швидку допомогу...
— Я сейчас же пойду в городской комитет партии, а не поможет, то об зтом тризубе будет знать Москва! Но завтра зтого каштана здесь не будет! Я его больше не потерплю! Не потерплю!
Я повністю відчинив вікно, відсунув фіранку, прокашлявся, щоб на мене звернули увагу, і до лисого:
— Ви, громадянине Суслов, цс дерево не садили, каштан росте не під вашим вікном, а тому не масте ніякого ні морального, ні юридичного права зазіхати на його життя. Прошу не фантазувати щодо форми каш тана. І прошу вас ніколи під моїми вікнами не влаштовувати безглуздих мітингів, бо ви заважаєте мені працювати...
Суслов щось буркнув, хижо блимнув маленькими чорними оченятами на мене і повільно потягнув старечі ноги, опираючись на товтий ціпок. А тітка Галина усміхнулася: