— Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?
— Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю.тебе своїми руками... — нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцілунками.
— Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! — шепче, нестямившись. Чіпка, пригортаючи Галю.
— Ну, а тепер — к бісу — на виступці! — весело загомоніла вона. — Незабаром батько з матір'ю буде! Чіпка хотів щось сказати, та Галя не дала.
— Іди, йди! Іди, йди!
Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чіпчину взявшись другою, волокла його з хати.
Нехотя тягся Чіпка. Нічого робити — треба йти!
Провела його Галя за хвіртку; зачинилась й защепнулась.
Поволікся Чіпка від двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за ногою... У похилій голові борюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Галя не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто в жмені здавить; коли ж погадає, як вони поберуться, житимуть у парі, — од серця одійде важкий гніт, і легко-легко воно затіпається... "А як же з н и м и розв'язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?" Од такої думки знову обхопить його сум, знову серце занив... Отак мінилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги — і знемагав він од натовпу їх. Він уже радніший би їх забути, покинути, — та самі вони лізли, як мара, в його голову... Щоб розірвати їх чим-небудь, він почав обдивлятися навкруги... Нігде ні душечки, ні лялечки. Німе та буре поле розстилалося перед ним і за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тільки хмари, як димчаті килимці, заступали світ сонця, пересувалися з місця на місце, плавали по високому небі, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сіру тінь на чорнувату землю... Вітер тяг легенький з полудня... Чіпка підвів голову, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову... Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця... І Чіпка затяг:
Зелений байраче на яр похилився;
Молодий козаче, чого зажурився?..
Спершу тихо, протяжно виливалася пісня, й чутно в ній було тугу невимовну, плач гіркий — задавлений; далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки, і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю...
Тільки мені й пари — що очиці карі...
— лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилося...
XXV
КОЗАК — НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДІВКА — НЕ БЕЗ ДОЛІ
Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяйству, — не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.
Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, — не йде Чіпка.
—Що це він там так забарився? — промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала, — не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи, — немає. Материне серце стала розбирати досада.
— Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері... Хоч би був у хату наплював, сказав, — чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у нічі Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється...
З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, — та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, — та й загадалася... Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла — заволоклася зверху сірою плівкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску, — та й полізла на піч спати... Думки про сина обступили її і не підпускали сну...
А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці в жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.
— Тимофію! Тимофію! — гукав Чіпка, качаючи Лущню з боку на бік. — Чув? Тимофію!..
Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.
— Якого ти чортового батька? — гукнув він та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.
— Тимофію! — гукає Чіпка, стоячи над ним.
— Чого?
— Устань...
Лушня зиркнув, ледве піднявши вгору верхні вії.
— Це ти. Чіпко? чого ти?..
— Уставай!.. Треба.
— А що там? — повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.
— Ти не знаєш, де Сидір живе?
— Я й Сидора не знаю... Який це?
— Москаль... Той, що... пам'ятаєш?
— Не знаю!.. — одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.
— Сидора-москаля не знаєш?
— Та самого знаю, — та не знаю, де живе.
— Так, може, тут хто з ваших знає?
— Не знаю... — позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зо зла поскріб потилицю.
— Тут є в вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають...
— І того не знаю...
— Що ж ти знаєш? — скрикнув з серцем Чіпка.
— Нічого не знаю, — одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.
Чіпка плюнув; вийшов з клуні. Серце його пекла досада... "Піти б до Петра та до Якима? — подумав він. — Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку теліпатись...
Він знову вернувся до Лушні.
— Тимофію! та скажи, Христа ради...
— Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!.
— Іроде! гаспиде! — закричав Чіпка: — напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне...
— А-ай, гос-по-ди!.. — позіхаючи, каже Лушня. — Ходімо вже... — та й устає.
Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це — щось ударило Чіпку ззаду по плечі.