Він обернувся до громаддя плечима, тому що нічого іншого не залишалося. І пішов. Дощ дуже голосно стукав по шолому, і дзвеніло у вухах. Але треба було йти і не обертатися.
Громаддя було ближче. Він відчував це і не озирався.
Скелі розступилися. Мис кінчався. Одна скеля, вища від інших, з плоскою верхівкою, стояла на самому краю мису. І на ній горів вогник. Не вогник — сліпучо яскравий ліхтар. Ліхтар знаходився на стовпі. Навколо ліхтаря крутилися потвори, і земля біля стовпа була усіяна їх трупами. До верхівки ліхтаря, до майданчика, на якому він горів, було метрів зо п'ять. Чорний кубик, метри у два заввишки, уміщався на цьому майданчику поряд з ліхтарем. Там, певно, знаходилася силова установка, що живила ліхтар. І все.
Не було ні будиночка з розчиненими вікнами, ні печери, в якій горів вогонь, не було навіть діючого вулкана. Був автоматичний маяк, встановлений кимось, хто живе далеко і навряд чи навідується сюди.
І подорож втратила сенс. Павлиш заповз на скелю — з одного боку вона була пологою. Але цей останній відтинок шляху відняв усі сили — та їх і не було звідки брати: ти можеш пройти майже через все і витерпіти майже все, якщо попереду є мета. А якщо її немає...
Громаддя також повзло на скелю — трохи швидше, ніж Павлиш. Коли він доторкнувся, нарешті, до стовпа, металевого, блискучого під дощем, гладкого, громаддя випустило мацак і доторкнулося до ноги Павлиша. До хворої, занімілої ноги. І страхітливий біль примусив скрикнути, тому що мацак накрив діру в скафандрі й діткнувся до рани.
Павлиш відсмикнув ногу, притиснувся до стовпа, і рука вчепилася в поперечину. Короткі стержні стирчали обабіч стовпа — по цій драбині вилазив, певно, бакенщик. Павлишем керував лише інстинкт самозбереження. Свідомість відключилася — чомусь крутилася лише думка: от коли б приїхав бакенщик, бакенщик... Потім була темрява і знову різкий біль — другий мацак ялозив по нозі. І свідомість повернулася лише на майданчику маяка. Як він зумів подолати ці п'ять метрів з занімілою ногою, знесилений, Павлиш так і не втямив. Він дивився вдолину. Темне громадя обволікло стовп і повільно повзло по ньому вгору. Павлиш вихопив ніж, різонув ним по першому з мацаків, що вилізли на майданчик, той відразу зник, сховався, але на місце його піднявся новий.
Павлиш відступив до чорного куба енергоблоку. У ньому був люк. І люк був замкнений, і він шарив по гладкій поверхні, сподіваючись відшукати кнопку або ручку, і не смів обернутися до куба лицем, тому що треба було масакрувати ножем по упертих пелюстках ромашки, метляти головою, затримуючи їх променем. А пелюстки, загинаючись, сповзали до центру, до ніг Павлиша. Люк відкрився раптово, і Павлиш, падаючи всередину, знепритомнів.
5
Павлиш розплющив очі. Рівно горіло світло. Він лежав у незручній позі, впираючись головою в кут куба. Він був живий.
Павлиш сперся на лікоть, звівся. За відчиненим люком поблискували краплі дощу, освітлені променями маяка, і краплі ледь здригалися на льоту, як здригається все, якщо дивитися крізь силовий захист.
Павлиш сів. Розззирнувся. Голова боліла так, що хотілося відгвинтити її і пожити хоч трохи без голови. Ноги не було. Вірніше, Павлиш її не відчував. Чорний знадвору, куб зсередини виявився світлим і від того більшим. На всю бічну стіну тягнувся пульт. І над ним була невелика картина, звичайна стереокартинка, які посилають люди один одному на Новий рік: березовий гай, сонячні відблиски по листю, м'яка трава і хмари на дуже блакитному небі. Космонавти далеко від Землі стають сентиментальними. І якщо десь в дорозі, чи то на Сатурні, на Марсі їх наздожене пошта, вони зберігають ці листівки. І вішають їх на стіни кают.
І все решта було зрозумілим і простим: пульт далекого зв'язку, запасний скафандр на випадок, якщо потерпілий катастрофу космонавт дістанеться до автоматичного маяка, залишеного розвідниками на безлюдній планеті, шафка з водою, ліками, їжею, зброя, переносний енергоблок...
Колись давно люди в тайзі, йдучи із загубленої в глушині хатинки, залишали в ній запас солі, сірники, патрони — вони могли стати в нагоді подорожньому, що заблукав чи знесилився. І ці радіомаяки так за традицією і звалися хатинками. Невідомо, хто і коли придумав цю назву — прищепилося.
Шурхотіли прилади — і в Центр безперервно йшла інформація про температуру повітря, вологість, сейсміку планети. Вона ще не була відкрита. Але хатинка стояла. І чекала на людину. І навіть прикрила її силовим полем, коли наздоганяв переслідувач, і навіть відчинила їй двері, тому що могла відрізнити людину від будь-якої іншої істоти.
Спочатку Павлиш забрався в аптечку, розшукав антисептик, тонізуючі пігулки, стягнув з себе скафандр, співчутливо похитав головою, побачивши, на що перетворилася нога. До нього повернулося почуття гумору, і він навіть пожалкував, що в хатинці немає камери, щоб зазняти цю сизу колоду, котра так недавно було ногою суднового лікаря Павлиша. Відтак витратив кілька хвилин, намагаючись привести себе до норми.
Потім прошкандибав до пульта зв'язку, перемкнувши рацію на ручне управління, і відбив SOS по космічних каналах. Поза чергою. І знав, чув, як завмирає зв'язок у Галактиці, як переривають роботу станції планет і кораблів, як прислухаються радисти до слабких, далеких закликів, як у Космічному центрі спалахують сигнали тривоги і антени крутяться, настроюючись на хатинку номер такий-то, і ось невідомий ще Павлишу корабель, що знаходиться в секторі дванадцять, отримує наказ терміново змінити курс...
Коли прийшло підтвердження зв'язку, Павлиш навіть дізнався назву корабля, що йшов на допомогу — "Сегежа". І буде він тут через тиждень. Або трохи раніше.
І потім Павлиш спав. Він спав годин шість і прокинувся від відчуття незручності, необхідності щось зробити, кудись поспішати. І зрозумів, що далі сидіти і відпочивати в цьому затишному кубику ніяк не можна. Просто непристойно. Особливо коли нога майже минула (хоч і поболює), а в кишенях запасного скафандра вміщаються відразу два пістолети.
І Павлиш повідомив у Центр, що повертається на корабель. Там відповіли "добро", тому що не знали, що до корабля десять кілометрів пішки, — та й що десять кілометрів для диспетчера Центру, що міряв відстані лише парсеками?