– Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі від мене,– трохи невдоволено промовив Сен Клер.– Та й чого б тобі тут лишатися, справді! – додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.
– Я не поїду, поки в пана горе,– сказав Том.– Я залишуся при панові скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.
– Поки в мене горе, Томе? – перепитав Сен Клер.– Ти й справді думаєш чекати так довго? – Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече.– Ох, Томе, добра ти, нерозумна душа! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там від мене.
– Я вірю, що цей день настане,– поважно проказав Том, і в очах у нього зблиснули сльози. їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.
Марі Сен Клер переживала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось переживати. А оскільки мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою – доброю заступницею, що так часто захищала їх від гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. Особливо в бідної старої няні: одірвана від сім'ї, вона прикипіла серцем до тієї чарівної дитини й тепер аж не тямила себе з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи блискавиці.
Міс Офелія теж переживала втрату, але в її доброму й щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м'якша, лагідніша і хоч так само неухильно виконувала всі свої обов'язки, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що не даремно питає поради в свого серця. Ще з більшим запалом узялася вона навчати Топсі, вже не боялася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, немовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на добру путь.
Топсі не одразу стала святою, проте життя і смерть Єви таки викликали в ній чималу переміну. Бездушна байдужість поступилася місцем почуттям, надіям, бажанням, пориванням до добра, і хоч то були поодинокі безладні й невиразні прояви, але вони виникали знов і знов.
Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, дівчинка прийшла, похапцем запихаючи щось за пазуху.
– Ану, що це там у тебе, мала поганко? Щось уже поцупила, не я буду! – сказала Роза, що ходила по Топсі, й грубо схопила її за руку.
– Не чіпайте, міс Розо! – відказала Топсі, пручаючись.– Не ваш це клопіт!
– Ану не огризайся! –гримнула Роза.–Я бачила, як ти щось ховала, мене не обдуриш!
І, тримаючи Топсі, вона полізла рукою їй за пазуху. Розлючена Топсі відбивалася руками й ногами, боронячи свої права. До місця бою поспішили міс Офелія і Сен Клер.
– Вона щось украла!–сказала Роза.
– Неправда, нічого я не крала! – заволала Топсі, гірко ридаючи.
– Ану дай мені що там у тебе є,– рішуче звеліла міс Офелія.
Топсі вагалася, та за другим наказом витягла з пазухи невеличкий пакуночок, замотаний у її стару панчоху.
Міс Офелія розгорнула панчоху. Там був маленький молитовник – подарунок Єви – і загорнутий у папір кучерик, якого вона дала Топсі того незабутнього дня, коли назавжди прощалася з друзями.
Ці пам'ятки дуже вразили Сен Клера. Молитовник був обвитий довгою чорною стрічкою, одірваною від жалобного вбрання.
– Чому ти загорнула книжку в оце? – спитав Сен Клер, піднімаючи стрічку.
– Тому... тому, що це по панночці Єві. Ой, не забирайте в мене ці речі, дуже вас прошу! – сказала Топсі.
Раптом вона сіла на підлогу, затулила обличчя фартушком і зайшлася невтішним плачем.
То було дивне видовище, смішне і зворушливе водночас: стара дитяча панчоха, чорна жалобна стрічка, молитовник, м'який золотистий кучерик – і гіркі сльози Топсі.
Сен Клер усміхнувся, але в очах у нього теж блищали сльози.
– Ну, ну, не плач, можеш узяти їх назад! – сказав він.
Згорнувши все докупи, він кинув пакуночок їй на
коліна, а тоді взяв міс Офелію під руку й повів до вітальні.
– Я таки думаю, що ви зробите з неї люд вив він, киваючи через плече.– Будь яка душа, до справжнього жалю, так само здатна й до. Ви вже постарайтеся задля неї.
– Дівчинка дуже змінилася на краще,– сказала міс Офелія.– Я покладаю на неї чималі надії. Але, Огюстене,–додала вона, поклавши руку йому на плече, хочу спитати вас про одну річ. Кому належить ця дитина чи мені?
– Та я ж подарував її вам, відказав Сен Клер.
– Але не по закону. А я хочу мати на неї законне право,– не вгавала міс Офелія.
Ого, сестрице! – мовив Сен Клер.– Ви хочете стати рабовласницею!
– Не кажіть дурниць! Це потрібно мені лише для того, що я могла забрати її у вільні штати й відпустити на волю, бо інакше всі мої зусилля пропадуть марно.
– Який жах, сестрице, чинити зло в ім'я добра! Ні, я не можу цього допустити.
– Ви б не жартували, а добре подумали,– сказала міс Офелія.– Зовсім ні до чого виховувати цю дитину, якщо я не зможу врятувати її від згубного впливу рабства. Отож, коли ви й справді хочете, щоб вона належала мені, напишіть дарчого листа або що там треба.
– Ну гаразд,– сказав Сен Клер, напишу.
Він сів і розгорнув газету, збираючись читати.
– Але я хочу, щоб ви зробили це зараз,– наполягала міс Офелія.
– До чого такий поспіх?
– Ніколи не треба відкладати того, що можна зробити зараз,–сказала міс Офелія.– Осьде вам папір, перо, чорнило, сідайте і пишіть.
Сен Клер, як і більшість людей його вдачі, терпіти не міг дієслів теперішнього часу, і наполегливість міс Офелії почала його дратувати.
– Та що це ви, справді! – мовив він.– Чи вам мало мого слова? Можна подумати, що ви пройшли науку в лихварів, так підступаєте з ножем до горла!
– Просто я хочу бути певна,– сказала міс Офелія.–Ви можете померти, збанкрутувати, і тоді Топсі продадуть з торгів, і я нічого не вдію.
– Он яка ви завбачлива особа! Ну що ж, коліт вже я попався вам до рук, мені лишається тільки скоритись.
І Сен Клер, добре обізнаний з усіма формальностями закону, швиденько написав дарчий лист і розгонисто, з великим розчерком, поставив під ним свій підпис.