– Старий гаспид! – обурено мовив Джордж.
Приплив снаги, що його надихнула у вмираючого радість зустрічі з молодим господарем, швидко минув, поступившись місцем раптовій знемозі. Том заплющив очі, і на обличчі в нього з'явився той вираз величного спокою, що віщує наближення смерті. Дихав він болісно й хрипло, його широкі груди важко здіймалися і опадали. Та на устах був переможний усміх. З тим усміхом він і заснув навіки.
Джордж сидів незворушно, охоплений побожним трепетом. Йому здавалося, що тепер це місце стало священним. Він закрив Томові мертві очі й підвівся.
Обернувшись, Джордж побачив Легрі, що похмуро стояв позад нього.
Видовище смерті трохи погамувало природну юнацьку гарячкуватість Джорджа. Тепер йому було просто гидко бачити цього чоловіка і хотілось якнайшвидше покинути його, не заходячи в зайві балачки.
Втупивши у Легрі свої гострі темні очі, він сухо промовив, показуючи на небіжчика:
– Ви взяли з нього все, що могли. Скільки заплатити вам за тіло? Я хочу забрати його й поховати як годиться.
– Я не торгую дохлими неграми,– похмуро буркнув Легрі.– Можете ховати його де вам заманеться.
– Хлопці! – владно гукнув Джордж до трьох негрів, що дивилися на небіжчика.– Ану поможіть мені підняти його й однести до візка. І принесіть хтось лопату.
Один з них побіг по лопату; двоє інших допомогли Джорджеві перенести тіло.
Джордж не озивався до Легрі ані словом, навіть не дивився у його бік, але той не забороняв невільникам виконувати накази приїжджого юнака – лише стояв і посвистував, удаючи байдужого. Тоді хмуро подався за ними до будинку, де Джордж залишив візок.
Джордж посунув наперед сидіння, постелив у візку свій плащ і обережно поклав на нього Тома. Тоді обернувся, знову втупив очі в Легрі і промовив:
– Я ще не сказав вам, що я думаю про цей мерзенний злочин. Ти зараз не час і не місце. Але знайте, сер, за безневинно пролиту кров ви дасте відповідь перед законом. Я цього вбивства так не залишу. Піду до першого ж, який трапиться, судді й заявлю на вас.
– Заявляйте! – відказав Легрі, зневажливо клацнувши пальцями.– Хотів би я побачити, як це буде! Де ви візьмете свідків? Як доведете своє звинувачення? Ну, що скажете?
Джордж миттю зрозумів, що Легрі має рацію. В маєтку не було жодної білої людини, а свідчення кольорових у південному суді нічого не варті. Він ладен був розітнути небо гнівним покликом до правосуддя, але знав, що то намарне.
– Та й чого б то робити стільки галасу через якогось дохлого негра! – мовив Легрі.
Ці слова були неначе іскра, що впала у пороховий погріб. Обачність була далеко не першою серед чеснот молодого кентуккійця. Джордж обернувся і одним шаленим ударом збив Л"грі з ніг. А тоді став над ним, палаючи гнівом і зневагою, мов казковий лицар над переможеним драконом.
Та деяким людям розправа йде на користь. Зваліть такого з ніг, потопчіть у болото – і він ураз пройметься до вас повагою. Саме до таких людей належав і Легрі. Отож, уставши і обтрусивши з себе пилюку, він шанобливо провів очима візок, що повільно віддалявся від будинку. Навіть і рота не розтулив, поки візок не зник з очей. – Виїхавши за межі плантації, Джордж зупинився біля сухого піщаного пагорбка з кількома деревами, який запримітив, ще їдучи туди. На ньому й викопали У яму. – А плащ залишити, пане? – спитали негри, коли І яма була готова.
– Ніні, покладіть з ним. Це все, що я можу тобі дати, Томе, отож бери його з собою.
Тіло спустили в яму, і негри мовчки закидали П землею. Потім зробили могилку і обклали зеленим дерником.
– Ну, ідіть, хлопці,–сказав Джордж, сунувши в руку кожному по чверть долара.
Та вони чогось стояли.
– От якби молодий пан нас купив...– мовив один.
– Ми б так вірно служили панові! – озвався другий.
– Тяжко тут жити, пане! – докинув перший.– Купіть нас, пане, зробіть таку ласку!
– Не можу... Не можу! – насилу видушив із себе Джордж і махнув рукою, щоб вони йшли.– Це неможливо!
Бідолахи похнюпили голови й мовчки рушили геть.
– Небом присягаюся! – вигукнув Джордж, упавши на коліна біля могили свого нещасного друга.– Небом присягаюся від цієї години робити все, що в людській змозі, аби тільки очистити мій рідний край від ганебного прокляття рабства!
Розділ ХLII
ПРАВДИВА ІСТОРІЯ ОДНОГО ПРИВИДА
Була дуже поважна причина на те, що віднедавна серед невільників Легрі, як ніколи, поширились балачки про духів та привидів.
Пошепки переказувалося, що кожної ночі можна почути, як хтось спускається сходами з горища, а тоді бродить по всьому будинку. Даремно було замикати двері: привид чи то мав у кишені другий ключ, чи то вдавався до споконвічного права всіх духів проходити крізь замкову щілину. Отож він і далі вільно розгулював собі по будинку, наганяючи жах на всіх.
Щодо зовнішності привида думки знавців розбігалися, бо в більшості негрів,– та й, як ми знаємо, в білих теж,– здавна заведено при такій пригоді заплющувати очі й накривати голову ковдрою, спідницею чи будь чим іншим, що трапиться напохваті. А всім же відомо, що
коли тілесні очі так закриті, то навдивовижу зіркі й проникливі стають очі духовні. Тимто й поширилося в маєтку стільки зображень привида, мальованих із щедрою божбою, які дуже різнились одне від одного, а єднала їх лише одна спільна прикмета, властива всьому потойбічному родові,– білий саван. Бідолашні невільники ніколи не вивчали стародавньої історії і не могли знати, що таке вбрання привидів засвідчив сам Шекспір, коли писав:
...І в савани завинуті мерці
З квилінням тужним шастали по Риму.
Та, незважаючи на все те, ми маємо свої підстави твердити, що ночами, в уподобані привидами години, по будинку Легрі й справді никала висока постать у білому– заходила в усі двері, несподівано з'являлася то тут, то там, зникала й знов виникала і нарешті піднімалася темними сходами на лиховісне горище. А вранці всі двері в домі були так само міцно замкнені, як і звечора.
Легрі мимоволі траплялося чути ті балачки, і чим старанніш їх від нього приховували, тим дужче він непокоївся. Він став ще більше пити, ще запекліше лаявся і вдень ходив козирем, але ночами спав погано, і привиддя, що являлися йому до узголів'я, були аж ніяк не втішні.