Хата

Сторінка 11 з 17

Дудар Євген

Невеличкий зал заповнений дідами й бабами. Рідко, як маки у сучасному житі, рум’яніють молодиці та бронзовіють їхні чоловіки.

У першому ряді сидять баба Груня, Киля, Степанівна, Іванівна, Марківна, Гаврюшина Василина. А в центрі – Гаврюша з гармошкою.

Оскільки на сцені, крім телевізора, нічого нема, Курочка став поруч з ним.

Спочатку Курочка розповів, що таке композитор і що він робить. Одні кричали "знаємо", інші – "розкажіть". Тоді для ілюстрації композитор сказав, звернувшись до Гаврюші:

– Ось ви, Сильвестровичу, знаєте якусь пісню?

– Яку тобі нада? – конкретно спитав Гаврюша.

– А яку ви знаєте?

– Яку я знаю? Я знаю, брат, пісень, що куди твою…

– Ну, ось заграйте яку-небудь.

Гаврюша вийшов з гармошкою на сцену. Поправив на голові капелюх. Розтягнув міх. І полилася відома всім бадьора мелодія.

Він притупував ногою. У залі плескали.

– Ще? – питав Гаврюша. – Може, "яблучко"?

– Ні, ні! – зупинив його Курочка. – А ви знаєте, що ту пісню, яку ви грали, написав я?

Гаврюша насунув на очі капелюх. Ніяково посміхнувся:

– Нє-є, Михайловичу. Ту пісню образований чоловік написав. Я вже давно її знаю. Ще тебе тут в селі не було.

Тоді Курочка заговорив на тему дітонародження у селі. Хотів би створити музичну студію, а дітей нема.

– Он Клавка Мотрончина. Може, двійню скоро родить! – крикнув дід Саня.

Курочка зрозумів, що це камінь в його город. І в город того кучерявого. Але поскільки того в клубі не було, композитор гідно взяв весь удар на себе.

Проковтнув гірку пілюлю. Але тримався. І гідно відповів:

– Спасибі хоч їй, що народить!

Дід Саня не вгавав:

– Тут одним спасибі не одбудешся…

– В держави вистачить і ясел, і садків, – сказав під оплески Курочка. І спитав: – Може, в кого є якісь запитання?

Першим підняв руку той же дід Саня:

– Михайловичу, а ти міг би бути міністром?

На це запитання замість Курочки відповів Гаврюша:

– Конєшно, міг би. Я й сам міг би бути міністром. Сидиш собі і бамажки підписуєш… От токарем… Там, брат, треба кебети. Ще не туди руку встромиш…

Дід Саня знову підняв руку.

– Сиди! – смикнула його баба Груня. – Допався як дурень до барабана. Може, і я хочу щось запитати. Скажіть, Михайловичу, що там у світі зараз коїться?

Курочка знову не встиг відповісти. Знову вліз Гаврюша:

– Що у світі? У світі, брат, тяжко. Фашист оп’ять задирається. Газети треба читати. І телевізор слухать…

– Чи ж йому, паскуді, однієї війни мало? – сердилася баба Груня.

– І японець вооружається, – продовжував Гаврюша. – А Америка, так та, брат, уся в ракетах…

– А я тебе питаю? – перепинила його баба. – Що ти розбалакався, як дяк на хрестинах.

Курочка побачив, що виникає конфронтація. Сказав, що Сильвестрович має рацію. У світі становище зараз дуже напружене.

– Телевізор треба дивитися. І газети читать, – кинув підбадьорений Гаврюша.

– Я тебе як зараз вчитаю… Балалайка ти невгомонна! – кинула сердито баба Груня.

З місця підвівся дід Затірка:

– Михайловичу, ти мені скажи ось що: чому в селі зараз пісні не чути?

– Думаю, діду, що це вам більше знати. Співали, в основному, вечорами. І, в основному, молодь. Подивіться на наш зал. Дуже багато молоді? А старому навіть якби хотілося заспівати, то його увечері вже на сон хилить. Та ще отой проклятий диверсант! – показав на телевізор. – Отак всього потроху. Тепер, діду, світ, в основному, слухає, а не співає.

Дід не погоджувався.

– А я думаю, Михайловичу, справа трохи в іншому. Я думаю, село зараз зажиріло. Заторгувалося. Колись у вихідні дні збиралися то біля однієї хати, то біля іншої. Поспівали, пожартували. А тепер, кожне сидить навпроти свого дому на лавочці і торгує. Хто молоком, хто яєчками, хто сиром, хто картоплею, а хто вже й кропиву продає.

– Дивак! – почав Гаврюша, звертаючись до Курочки. – Я ж, казав, Михайловичу, дивак.

– Спасибі тільки Гаврюші, – продовжував дід. – Той сідає біля свого товару з гармошкою. Приманку покупцям робить. Воно хоч та музика шкурництву служить, але все ж таки музика…

Гаврюша не витерпів:

– А що, як ти? Своїх горобців роздаєш безплатно!

– Ти й ті продав би, що під чужою стріхою, – сказав спокійно дід Затірка і сів на місце.

У залі почався гамір. Потім слова попросив недалекий сусід Курочки Валентин:

– Скажи мені, Михайлович, ти гражданін нашого общества чи не гражданін?

– Мабуть, що "гражданін"!

– А чого ж тоді у тебе в саду повно трави, а я кролям не маю де косити?

– А ви гражданін чи не гражданін?

– Конєшно, гражданін.

– А чому ж тоді державна ціна кроля – три карбованці, а ви з мене берете десять?

У залі стало тихо. Тільки хтось пхикнув у кулак.

Курочка посміхнувся:

– Якби було піаніно, я вам трохи поспівав би.

– Поспівайте так. Без піаніна. Ми ж без піаніна співаєм.

Курочка розповів, як і де беруться мелодії. Трохи поспівав. Трохи поспівали всі під Гаврюшину гармошку. І тим закінчили.

До вечора ще було далеко. Стояла сонячна погода. День вихідний. Людям спішити нікуди. Тому й з’юрмилися біля клубу.

– Оті тополі, – сказав хтось, – дід Затірка садив.

– Не я, – поправив дід. – А учні.

Курочка поцікавився:

– Діду, а знаєте хоч про деяких своїх учнів: де вони зараз?

– Про декого знаю. Кілька загинули на війні. Один – у лісі лежить. В партизанах був. Деякі по світу пороз’їжджалися. Шанованими людьми стали. Брак також є. Перекотиполе. Недавно ось тільки до села повернулося. Трьома словами користується. Чортополох!

– Це ж ви про кого? – спитала Степанівна.

– Про кого? – втрутився Гаврюша. – Про Цапка. Не знаєш, про кого.

– Перекотиполе, діду, – мовив Курочка, – є у селі, є і в місті.

– В селі, правда, воно не дуже затримується. Тут вітри більші. Нема таких затишних куточків.

– Он щур, щур! – закричали жінки.

Щур вибіг з-під клубного порога і подався в кущі.

– У вас, Михайловичу, є щури? – спитав Степанович.

– Миші. Достобіса. Колись я взяв у Гаврила Сильвестровича на ніч кота. То він усю ніч проспав.

– Кота? У Гаврюші? – здивувався дід Саша. – Та перед ним треба було п’ятірку покласти. Він у хазяїна вдався.

– Хтось мені собаку біля сарая прив’язав, – сказав Курочка. – Рудий такий.

– Це, мать, Гондолишин зять, – сказав Гаврюша. – Бо собака на нього гавкає. А коли зятя вдома нема, рве його одяг. Сорочки, штани. Що йому попадеться. Сердитий такий, що куди твою. Хай ось Санька розкаже. Як його?