Вертоліт тримав курс на Владивосток. Під нами була зелена тайга, по боках — скосисті вершини сопок, а ми летіли серед них. Пілот не набирав великої висоти, бо за рейс доводилось не раз підбирати пасажирів, спускаючись на невеличкі галявини.
І ось знову зупинка в повітрі. Я глянув униз. На березі невеличкого гірського потічка стояли нові пасажири — дідусь із дівчинкою. Старий махав картузом і щось гукав: певно, кликав.
У Приморському краї, де поселення розкидані далеченько одне від одного, найкраще сполучення — це вертоліт. Літакам потрібен аеродром, не обійтись і без радиста, щоб повідомляв про пасажирів. А тут вийшов у відповідний час на умовне місце, дав знак пілотові, і вертоліт спускається, як оце зараз.
Лопаті скуйовджували повітря і направляли його вниз. Травичка від цього приплюскла до землі. Вода в потічку здиблювалась. Верховіття відсахнулось від місця посадки. Нові пасажири підійшли до вертольота.
В салоні дідусь поглядав то в одне вікно, то в інше і щось бурмотів.
— Ну, не хвилюйся, дідусю,— дівчинка намагалась набрати серйозного вигляду, але ямочки на щічках видавали її радість. Дідусь на ці слова тільки всміхнувся:
— Ви бачили, люди добрі, каже — не хвилюйся,— кивнув він на розгублене дівча.— Я ж пропонував добиратися в Находку автобусом, так безпечніше ж, а вона заходилася: "Летімо на вертольоті". Я кажу: "На вертольоті втомишся". А Віта своєї: "Хочу подивитися на тайгу".
Дівчинка відірвала погляд від вікна і краєм ока поглянула на дідуся. На її усміхненому личку був і подив, і зніяковілість. Мовляв, для чого це все дідусь розповідає? Потім знову припала до скла.
Старий тим часом роздивлявся пасажирів, салон. Його очі випромінювали доброту, лагідність.
— Дідусю, а чого це на сопках деревця менші, ніж по долинах? — голосок у дівчинки тоненький і дзвінкий. І хоч намагалася вона говорити тихцем, запитання почули всі.
— Певно, там їм затишок, по долинах.
— Яка краса! Яка краса!
І тут усі пасажири, як один, мовчки посхилялися до вікон. Знайомий пейзаж: уссурійська тайга. Над нею я літав не раз. Та лише тепер, після збудженого голосу цієї дівчинки, я пильно роздивлявся все довкола. І вперше помітив, що тайга тут не просто зелена, вона різно-зелена. Сосна, дуб, модрина, вільха — кожне дерево вирізнялося у неповторному пейзажі.
Потічок пінився серед каміння, розрізав навпіл тайгу і віддзеркалював голубе небо.
— А це не та гора, що біля нашого села?
Дідусь витяг з кишені окуляри, протер їх хусточкою і накинув на ніс.
— Бачу, бачу, це вона,— згодився.
Вдалині над лісом височіла гора із засніженим верхів'ям.
— А ти пізнала он ту сопку,— питає далі старий,— де ми тигра зустріли?
Пасажири враз нашорошилися й допитливо стали поглядати на старого. І він не забарився пояснити:
— Колись ми з онукою в тайзі стріли тигра.
— І як це ви, літній чоловік, та надумались іти з дитиною лісом? — озвалася огрядна тіточка, що сиділа навпроти дідуся. На червонястому її обличчі були і подив, і роздратованість.
Старий зайшовся смішком і, кивнувши на внучку, відповів:
— Та вона ради цього аж із Уралу, за тисячі кілометрів від Приморського краю, їхала.
Жінка завовтузилась на місці. Вилиці зарухались. Своїм виглядом вона свідчила: побачила вона б у мене тигра.
Говіркий дідусь на це не звернув уваги і почав оповідати:
— На початку літа поїхав я в гості до дочки. Живе вона на Уралі, в Челябінську. Дочка із зятем зранку підуть на роботу, а я лишаюся з Вітою і цілими днями розповідаю їй усякі лісові пригоди. Видумляти мені нічого. Я, хвалить долі, за своє мисливське життя тут, у Приморському краї, всього надивився. Отож, коли вже зібрався додому, Віта заходилась:
— Я поїду з дідусем...
— Чого це ти надумалася? — питають її.
— Хочу звірів побачити.
— Підеш,— кажу їй,— у зоопарк або ж у цирк...
Віта не відступає:
— Я вже ходила в зоопарк.
Ми сміємось, а вона в плач: мовляв, поїду в гості до дідуся і все.
От я й кажу дочці та зятеві:
— Справді, хай їде зі мною. Поживе в нас літечко, а на осінь, до початку занять у школі, привезу назад. Повітря, кажу,— в нас чистіше, ніж на Уралі. Та й бабусі глянути на внучку ж кортить.
Дочка спочатку заперечувала, але ми з Вітою таки її умовили.
— І що ви думаєте,— вів далі дідусь,— добрались до Примор'я, і дівчинці все тут сподобалось, з усього вона радіє. Будинки у нас, самі знаєте, зроблені із соснових колод, почорніли від давнини. Словом, непоказні. А вона якось гукає мені так радо: "Дідусю, наша хатинка сосною пахне!" Дорога в селі кам'яна. Але ж ніхто її не мостив, камінь виріс. А Віті отака проста річ за дивину. Каже мені внучка:
— Дідусю, я ще не бачила такі гарні дерева...
Відказую:
— Ти й не могла бачити, бо такої красивої тайги, як у Приморському краї, ніде немає.
Віта дивується з моїх слів, а я додаю:
— Ось ходім-но завтра в тайгу.
На світанку ми рушили у мандрівку. Взяв я з собою харчів і на всяк випадок рушницю. Майже півдня проходили неходженими стежками. Внучка сміливо продирається лісовими хащами; щоб відпочити — нема й мови. До кожного дерева, кущика, джерела приглянеться. Дуже сподобались їй кедрові горішки, дикий виноград. А як скуштувала гіркуваті ягоди з лимонника (тайговики знають, що це за рослина,— дуже цінна лікарська рослина), то вигукнула:
— У мене тепер немає ніякої втоми!
Ледве умовив її присісти, щоб перекусити. Сидимо собі, ліс кругом завмер, де-не-де крізь листя проціджуються сонячні промінці. Тишу порушує лише дзюрчання гірського джерела. Я даю внучці баклажку і прошу принести свіжої води. Вона метнулась, та бачу, щось довго нема. Я вже й хвилююся. Зіп'явся на ноги, пройшов кілька метрів і... остовпів. Біля джерела спрагло, аж боки гойдались, пив воду великий тигр. Його шкура з жовтими, рудими, коричневими плямами лисніла на сонці. А Віта стоїть за кущем, зовсім недалеко від тигра.
Тигр напився і почав бавитись: вдарить лапою по воді — бризки підлітають вгору і спадають на звіра. Тигр крутить головою і незлісно рикає. Це видовище Віту тішило. Вона засміялася. Звір почув її голос і насторожено підвів голову. Тигрові це страшенно не сподобалось. Зарикав незадоволено, ніби з ним повелись нечемно — завадили йому.