І
— Ей, лишися, мій бадічку, сего року дома, та не сити себе, мій любчику! — говорила Оксана до свого чоловіка Івана Саїна.
— Та пек тобі,— сказав Саїн,— з твоїм "лишися". Чи ж не сором було б, аби хирляві плотарі аж у Новоселицю пускались, а їх калфа-керманич дома вигрівався?
— А я таки ще раз тебе, бадічку, прошу: не йди, не ситися! От чув-єсь, що сталося із покійником Дідичевим Іваном!
— Ет! що мені там Іван Дідичів! То не чоловік, а комарина був, прости мені боже!
— А ти ж гадаєш, що вода питає, хто комарина, а хто силач?
— Коли хоч знати, то й не питає, а мене вже вода досто-метно знає.
— Та зваж і те, що то слотливий рік, дощі за дощами перепадають та й Черемош аж казиться.
— Оце якраз на мій млин вода! Завтра під вечір у Чернівцях стану. Не гризися, моя сиза, а ліпше йди та лагодь мені бутор на завтра. Мені вже не першина по Черемошеві гуляти. Не журись за мене, душко! Ей, а то хто такий коло дровітні порається? Ану, споглянь! А! то наше золото, наш Семенко дорогенький! Ану ж бо глянь, якого ми робітника маємо; не бійся, вмру, то не меш бідувати. Ой ти, моя потіхо, ходи 'д мені, Семенку! Боже, як втомився, аж піт з чола ллється.
— Я, дєдику, для вас не так працював би, коби стало сили, а то лиш махну топірцем, вже й головка...
— Болить, синку, правда?
— Ні, дєдику, не болить, але зігнутися не мож.
— Та що ти кажеш? Поперек тебе болить?
— Ні, ні, мене нічо не болить, я здоров, тільки головка моя...
— Но-но, синочку мій, моя ти надіє, воно лекше стане.
— Пістунчику ти мій,— сказала ненечка та й пригорнула його ід собі.
Семенко справді хирлявенький собі був.
— Не журися, Оксаночко,— сказав Саїн.— В людей ще утліщі на парубків виростають. І наш Семенко виросте, очуняє, ще й вояк з нього буде, як колись із мене. Пусто сумо-вати, давай харчувати!
II
Лишень на божу днинку збиратись стало, а Саїн з товаришами в дорогу лагодиться. Оксана з Семепком так і ввихаються, що й казати, а нищечком обидвойко плачуть. Бачить те Саїн, та поводиться, начеб йому байдуже було. А на товаришів-плотариків так і гукає собі. Просто калфа!
— Коли тебе, бадічку, сподіватись? — промовила Оксана.
— Тогді, коли вода 'д горі обернеться,— пожартував Саїн.
— От не говорив би-с таке, а то ще в лиху годину припасти могло б. Мені й так щось дуже тяжко. Сохрань боже від якої пригоди!
— Та й ще що!? Може, ти хотіла б, аби Черемош по дорозі нас до сну вколисував, чи як? О, коли б він собі так починав, не звався би гуцульськов ріков. Але що про це й говорити? Ану, товариство, бутор в руки та й ід горі!
— Слава небесному! — гукнули всіма.
— Здорова ми будь, Оксаночко-чічко! Здоровий будь, моє люб'ятко Семенку!
— Щаслива вам, дєдику, дорога! — з слізьми відказали обоє.
— Ходімо ж тепер в добру годину. Аби-сте здорові!
— Гостіть здорові!
III
Минув тиждень, минув другий, і на третій стало збиратись, а Саїна як нема, так нема. Весна, гей дівчина-веселиця, цвітом уквітчалась. На зарінку над Черемошем дівчата полотна та пряжі білють, перуть, жартують та регочуться. Неопо-далік на прибитій дарабі сидить блідий Семенко та на воду поглядає, а все ід горі. А дівчата сивоокі, чорноокі шуткують собі з нього. Що їм за жура?
— Така біда,— кажуть,— хирлява, на нас ще й дивитись не хоче!.. Заспівай-ко ще, Семенку, ану-ко, ану сам або з нами! — крикнула Юстина.
— Боже помагай ті, Юстиночко, мені не до співу. Пішов дедик дараби спускати та й і не вертає. Інші плотарі ще там-тої середи поприходили та й нічого казати не хочуть. В хаті ненька слабі лежуть, йойкаються, що й слухати гляба. До того ще присяжний забрав шмате й одежину за податок, а жиди сірину за довги...
— Ей, що тобі, не тоскуй, от борше заспівай з нами; дедик верне, неня подужає, все то ізміниться.
— Хіба на гірше, Юстино.
— Та бо ти все своєї, співай, кажу!
— Ні, мені тепер веселим не бути; годі мені тішитися, коли душечка недобре віщує. Бувайте здорові!
IV
— Що ви оце кажете, куме Тимофійку? Саїн покійник?
— Ого, аби ми здорові, кумочку Юрійку. А страшну має небіжчик смерть. Най бог від такої кождого ратує! Та ще коби хоть за свою кров, а то за нехриста...
— За якого нехриста оце?
— Таже за вижницького Майорка.
— За Майорка?.. За оту п'явку, що хотів його задурно до криміналу всадити, що, адіть, сам покрав тертиці, а на Саїна звалив крадіж та ще фальшиво й присяг?
— От і бачите, що за того самого. Покійник усіх на-видів.
— Кайтеся, люди! Ото чоловік! Та де то саме покійничок минувся?
— Таки під самим Сокільським, перед Смеречинов. Повінь прийшла та й Майоркову дарабу сторцаком пустила. Майорко пропав, а покійник як стояв так і скочив за ним. За добрий-таки часок виринув із Майорком в руці. Притаскав його 'д його дарабі і верг на ню трохи що не вмерлого. А втомився, сердега, був вже добре. Але ймився однов руков дараби і вже мав вискочити на неї, а то, знаєте, надлетів ковбок і гримнув покійника против грудей. Дивимося із нашої дараби, а нашого Саїна вже нема. Коби хоть один був з нас пливак, а то нікому було й поратувати.
— Та коби-сте хоть тіла були шукали!
— Ей, ми шукали, кумочку, та, знаєте, які там плеса, а в повінь, то й бесіди нема. Міркуйте собі, ціла Смеречина під водою по ремінь. І хто зна, чи туди небіжчика не занесло, бо туди вся вода справилась була. Гай-гай, що то вода може! А! Така вже, відай, була божа воля. Царство небесне його душечці.
V
В селі кого не зустрінути, всякий про Саїна говорить. "Шкода,— кажуть,— небіжчика, добрий був чоловік, та минувся так жасно".
Семенко все то сяде на приспочці, то зірветься, на улицю вибіжить, дєдика виглядає. Ні слихом не слихать, ні видом не видати!
Аж у п'ятницю понад вечір ішла тітка Настя із міста та й вступила по дорозі до Саїнів.
— Дужий, здоров, Семеночку? А йди ж 'д мені, дам ти бублика, бо дєдика Черемош вже не пустить ніколи. Не вернеться він до тебе та й не приголубить і колачиком не обдарує.
— Що, що, тіточко? Що кажете за дєдика?
— Ей, ні, нічого... Ти, видко, нич не знаєш, синку. Та що ж, не тоскуй, бадечко твій у бога.
— Ой горечко! Не жиють? Умерли? Ой долечко, ой па-дочку... Тіточко! Що ви оце говорите? — Та й захлинувся від плачу.