Коли я прокинувся вдруге, то від усіх цих незвичних вражень — від самого будинку, від дня, такого ясного й тверезого після нічного шаленства, від тиші довкола (чому мене не збудили? а школа? хіба сьогодні не середа?) — я вже не зміг заснути, встав і сяк-так одягся. Черевики й шкарпетки, що сохли на батареї, досі були вологі. Здавалося, самі ці чужі стіни й коридори, де щокрок треба було збиратися з думками і з духом, висмоктують з мене сили. Я розшукав ванну кімнату, плюснув холодної води на лице і протер мокрим пальцем зуби. Так, як був, босоніж, спустився Гаммело-вими сходами по недавно чищеній ясній доріжці, що кріпилася до сходин мідними поперечками. Це був один із тих незмінно статечних, добропорядних домів, в якому мені хотілося жити. В одній і тій же червоній сорочці, в білизні триденної свіжості я почував себе брудним і нічого не вартим.
З вітальні вийшла місіс Гаммел в яскравій хустинці й фартушку, розписаному зірчастими анемонами. В руці вона тримала тонко плетений кошик для паперів і, посміхнувшись широко, аж блиснули ясна, привітала мене словами:
— Доброго ранку, Пітере Колдуел!
Від того, що вона назвала мене по імені й прізвищу, я чомусь відчув себе бажаним гостем. Ідучи за нею до кухні, я зі здивуванням побачив, що ми з нею одного зросту, а, може, я й трішки вищий. Вона була висока, як більшість жінок в окрузі, а для мене і взагалі богорівна,— такою вона видалась мені з першого погляду, коли я тільки-но з'явився в середній школі — опецькуватий семикласник, що, стоячи біля дошки, грудьми сягав не вище коробочки для крейди. Тепер, по моєму, вона дивилась на мене, як на рівню. Я сидів за невеличким, порцеляновим зверху, кухонним столом, а вона обслуговувала мене, наче дружина: поставила переді мною кухоль апельсинового соку, що, просвічуючись на сонці, відкидав на стіл оранжеву скибку тіні — зриме передчуття смаку.
Це справді була насолода сидіти отак, посьорбуючи сік, і стежити за нею. її голубі капчики розмірено ковзали від буфету до холодильника, від холодильника до раковини — так, мовби ці відстані були заздалегідь підігнані під довжину її кроку; вся її простора, повністю споряджена кухня була цілковитою протилежністю тому тісному, абияк прилаштованому закутку, де готувала їжу моя мати. Чому це так, думав я, що одні можуть дати собі раду принаймні з побутовими житейськими проблемами, а іншим — наприклад, моїм батькам, здається, довіку судилося їздити в несправних автомобілях і жити в холодних домах без туалетдв? Раніше, в Олінджері,ми навіть холодильника не мали, лише оту жалюгідну стару холодильну шафку горіхового дерева, а бабуся моя навіть за стіл з нами не сідала, тільки їла стоячи, пальцями, просто з плити, сахаючись і морщачись від пари. Кожна дрібниця нашого побуту несла на собі відбиток поспіху і не-завбачливості. А все тому, як я раптом збагнув, що головна особа в нашій сім'ї — мій батько — ніяк не міг позбутися думки, що скоро, мабуть, доведеться перебиратися на нове місце. Цей страх — чи то надія — завжди висів над нашим домом.
— А де мій батько? — спитав я.
— Важко сказати, Пітере,— відповіла вона.— Тобі що — пшеничну кашу чи рисову, чи, може, яйце?
— Рисову кашу.
Овальний годинник кольору слонової кості на стіні під лакованими шафками показував 11.10. Я поцікавився:
— А як зі школою?
— Ти бачиш, що робиться?
— Та ніби сніг перестав.
— Шістнадцять дюймів, по радіо казали. Всі школи в окрузі закриті. Навіть парафіяльні в Олтоні.
— Цікаво, чи ввечері будуть заняття з плавання.
— Звичайно, ні. Ти, певно, вмираєш, так додому хочеться.
— Аякже. Цілу вічність, здається, вдома не був.
— Твій батько вранці так смішно про ваші пригоди розказував. Дати тобі банан до каші?
— Oro! Звичайно, дати, якщо є.
Цим олінджерські доми таки точно відрізнялися від нашого: у них банани не переводились. А в Файєртауні — у тих рідкісних випадках, коли батько взагалі здогадувався їх купити — банани з зелених відразу робилися гнилими. Той, що ліг переді мною на стіл обіч кухля, був досконалий. Золотиста шкірка вся в рівномірних цятках, як на чотирьох-колірних журнальних рекламах. Я краяв його ложкою, і всередині кожного кружальця, що падало в кашу, виднілась така ж ідеальна зірочка насінин.
— Каву п'єш?^
— Кожного ранку збираюся і ніяк не зберуся випити — все часу бракує. Вам через мене стільки мороки...
— Цить. Другий батько.
Оце "цить", породжене атмосферою близькості, яку тут до мене створив хтось інший, викликало в душі дивне відчуття минулого часу, коли, кілька таємничих годин тому, поки я міцно спав у ліжку бабусі Ханни, батько мій розказував про свої пригоди і вони слухали радіо. Цікаво, чи містер Гаммел теж при тому був; цікаво, що тут сталося такого, від чого цілий будинок сповнився отим мирним, лагідним сяйвом.
Я наважився запитати:
— А де містер Гаммел?
— Поїхав зі снігоочищувачем. Бідний Ел, вже з п'ятої на ногах. У нього з мерією контракт такий — після снігопаду помагати вулиці розчищати.
— А-а... Цікаво, як там наша бідолашна машина. Ми її вчора ввечері кинули під Пілюлею.
— Батько казав. Як Ел вернеться, то завезе вас туди на буксирі.
— Така ця каша рисова смачна!
Вона відірвалась від раковини, здивовано глянувши на мене, і посміхнулась:
— Звичайнісінька, з пакета.
Серед кухонної обстановки в її мові з'явилися ніби німецькі інтонації. Досі місіс Гаммел завжди пов'язувалась в моїй уяві з усім особливим, витонченим — з Нью-Йорком, наприклад,— настільки вона вирізнялась серед решти вчителів, а інколи ще й фарбувала вії. Але тут, у себе вдома, вона була цілком звичайною жінкою, як усі місцеві.
— Як вам вчорашня гра сподобалась? — спитав я.
Я почувався не дуже зручно, бо вважав себе зобов'язаним підтримувати розмову. Поки батька не було, я мав чудову нагоду втілити в життя мої власні уявлення про культурну поведінку, чому він, як звичай, вадив. Я раз по раз обсмикував манжети сорочки, ховаючи свої плями. Вона принесла мені дві лискучі грінки на чорній тарілочці і трохи жовтого, як бурштин, джему з яблук-кисличок.
— Та я майже не дивилася.— І, пригадавши щось, зайшлася сміхом.— Той Марч такий кумедний! То він як дитина з тобою, то як старий — ніколи не знати, з ким діло маєш.