Батько стоїть, уп'явши погляд у верхів'я сосон, що темними ангелами мають серед хуртовини високо над ними. Пітерові здається, що думка його в цю мить ширяє ген у матово-бурому небі, описуючи широкі кола, мов сторожкий каня. Та ось вона знову вертається до земних проблем, батько з сином ставлять рейку під бампером, і цього разу вона держиться. Але тоді виявляється, що вони не вміють прикріпляти ланцюги. А вчитися зараз, серед темряви і холоду, коли очі не бачать, а пальці закоцюбли, пізно. Минає хвилина за хвилиною, а батько все вовтузиться біля шини навпочіпки в снігу. І за весь цей час — жодної машини на трасі. Рух на сто двадцять другому шосе припинився. Здається, ще мить — і ланцюг застібнуто, але він тут-таки зі-слизає просто батькові в руки. Зі схлипом а чи з прокляттям — за вітром не чути — Колдуел зводиться на ноги й обома руками шпурляє тим оберемком сплетених залізних кілець у сніг. Лишається ямка, як після підстріленої птахи.
— Треба спочатку з внутрішнього боку застібнути,— каже Пітер.
Він відкопує ланцюг, стає навколішки і повзе під машину, уявляючи собі, як батько розповідає матері: "Я вже геть було розум стратив, а тут малий спокійнісінько так бере ланцюга, залазить під машину і застібає його легесенько, як шпильку. Ніяк не доберу, звідки в нього такі здібності до техніки?" Колесо виковзує з-під пальців. Кілька разів накидає він на шину громіздкий залізний кожух,та щоразу, ліниво повернувшись, вона струшує з себе оту кольчугу, наче дівчина сукню. Батько притримує колесо, і Пітер пробує ще раз. Під автомобілем тхне гумою, обсмаленою іржею, бензином і мастилом, і в кожному з цих запахів Пітерові вчувається загроза. Він згадує, як машина зіскочила з домкрата, і уявляє, як тріщить під мостом і ресорами його череп. Єдина втіха — що тут тихо і сніг не падає.
Десь мусить бути невеличка защіпка, завдяки якій триматиметься ланцюг. Пітер знаходить защіпку і навпомацки відгадує, як її закріпити. Це йому майже вдається. Ще трішечки, і її заклинить. Він тисне з такою силою, що все його випростане тіло тремтить, нирки починають нити, метал вгризається в пальці. Пітер молиться подумки і робить жаске відкриття: навіть у тому випадку, коли ця мікроскопічна поступка і не буде відступом від природного закону, матерія все одно не поступиться нізащо. Защіпка так і не заскочила. У відчаї він кричить не своїм голосом:
— Не йде!! Батько відгукується:
— Ну й дідько з ним. Вилазь!
Пітер робить, як велено, встає, струшує сніг з куртки. Обоє дивляться один на одного зневірені.
— Не виходить у мене,— каже Пітер, мовби хтось цьому перечив.
Батько відказує:
— Тобі йшло куди краще, як мені. Сідай в машину, поїхали ночувати в Олтон. Від напасті не пропасти.
Вони кладуть ланцюги в багажник і беруться опускати домкрат. Але виявляється, що й цей шлях до відступу закрито. Важілець, яким переключають домкрат, безнадійно повис. З кожним поворотом ручки машина піднімається на зарубку вище. Метушливий сніг сипле їм в обличчя, від завивання вітру гуде у вухах; тягар на душі стає нестерпним. Здається, сама хуртовина всією своєю шелесткою, неспокійною вагою повисла зараз на цій мізерній поламаній деталі.
— Я йому зараз покажу,— проголошує Колдуел.— Відійди, малий.
Він залазить в машину, заводить двигун і рушає вперед. На якусь мить рейка домкрата вигинається дугою, і Пітер чекає, що от-от вона вирветься й полетить в хуртовину, як стріла. Натомість бампер сам не витримує тиску, і в наступну мить автомобіль падає на ресори, хруснувши, як зламана бурулька. Залом на бампері, схожий контуром на верхню губу, назавжди залишиться згадкою про цей вечір. Пітер підбирає рештки домкрата, кидає їх у багажник і вмощується на переднім сидінні поруч з батьком.
Користаючись тим, що задні колеса пробуксовують, Колдуел розвертає "б'юїк" до Олтона. Однак за годину, яку вони провели на цій дорозі, снігу нападало ще на один дюйм, а втрамбувати його було зовсім-таки нікому. Невеличкий підйом, що виводить дорогу з улоговини біля підніжжя Пілюлі,— підйом настільки незначний, що погожого дня він проскакує під колесами непоміченим, цього разу виявляється таким крутим, що не помітити його годі. Задні шини буксують без кінця. Вузькі щілини-віконця перед ними поволі пухна-тіють і закриваються зовсім: небесний засік, звідки сніг досі тільки сіявся, тепер наче прорвало. Тричі їхній "б'юїк" пнеться на пологий схил, щоб під кінець зав'язнути. За третім разом Колдуел вгризається ногою в акселератор, і колеса, верескнувши, відкидають машину в неторканий сніг за узбіччям. Тут якраз невелика яма. Колдуел пробує першу швидкість і намагається вибратись, та сніг міцно тримає їх У своїх примарних лабетах. З Колдуелових уст вихоплюється сріблиста бульбашка. В нестямі він вмикає задню передачу і заштовхує машину вглиб, так що тепер вони зав'язли остаточно. І виключає двигун.
У цю скрутну хвилину до них приходить тиша і спокій. По даху машини пробігає легке шарудіння, мовби дах замітало піском. Під капотом мирно поцокує перегрітий мотор.
— Доведеться йти пішки,— каже Колдуел.— Вернемося в Олінджер і заночуємо в Гаммелів. Це менше трьох миль — дійдеш?
— Мушу дійти,— відказує Пітер.
— Боже, в тебе ж ні калош, ні...
— В тебе теж.
— Мені що — я вже своє відспівав.— Помовчавши, він пояснює: — Не можна ж тут лишатися.
— Знаю, туди його к бісу,— каже Пітер.— Знаю і без твоїх балачок. Вже досить тих балачок. Ходім.
— Був би твій батько хоч наполовину мужчиною, ми б вибралися на цей горб.
— І застрягли б деінде. Ти в тім не винен. Ніхто в тім не винен. Господь бог винен. Прошу тебе — перестань балакати.
Пітер висідає з машини і якийсь час іде попереду. Вони піднімаються схилом повз єврейське кладовище, ступаючи вздовж колії, вибитої їхніми ж колесами. Пітер виявляє, що ставити одну ногу точно поперед другої, як начебто ходили колись індіанці,— зовсім не легка справа. А ще вітер не дає випростатись. Правда, тут, під заслоном із сосон, він не дуже сильний, проте настирливий — наскрізь продуває волосся й обмацує череп. Територія цвинтаря відділена від дороги низьким муром із сірого каменю; кожен виступ обріс сніжно-білою бородою. Десь там глибоко в густій імлі лежить Ейб Кон у своїй затишній гробниці з колонами. Від цієї думки Пітерові стає спокійніше на душі. Він вловлює аналогію: його власне "я" так само надійно сховане під віковічним склепінням черепа.