Вони на багато що так само дивляться — він і Зіммерман; наприклад, на інших людей вони обоє дивляться як на грунт для власного самоутвердження. У них є підстави для спорідненості, а це значить, що й боротьба між ними можлива. Пітер відчуває це, відчуває дружелюбність, що сплітається в ньому з ворожістю, і зародок довір'я у гущі страху. Директор схибив, шукаючи близькості: дистанція і мовчазність — значно впливовіші чинники. Пітер впивається поглядом йому в обличчя, готовий бовкнути непоправну грубість, та вчасно відводить очі. Він чує, що шия в нього горить з одного боку, як у мами.
_ Він надзвичайно відповідальна людина,— повторює Пі-
тер#— От на днях довелось йому рентген шлунка робити, але його далеко більше турбує те, куди ділась якась нещасна пачка баскетбольних квитків.
— Квитків? — вихоплюється в Зіммермана. Як не дивно, але цього разу він, здається, влучив в очко. Від різкого повороту голови на директоровому обличчі чітко вималювалися зморшки; видно, що він старий. Пітер тріумфує, коли йому, месникові за свого батька, відкривається оця його перевага над суперником: йому судилося жити довше. Хай зараз, у цю хвилину, він ще зелений і безсилий, зате майбутнє — за ним. Зіммерман бурмоче щось, вочевидь, збирається з думками.
— Треба з ним переговорити,— каже він упівголоса, наче сам до себе.
Таки перегнув. Від думки, що його зрада може виявитись фатальною, Пітерові все обривається всередині, як бувало, коли він, ще дитиною, біг, спізнюючись до початкової школи.
— А це обов'язково? — Голос у нього благальний, тоненький, мов у немовляти.— Знаєте, я б не хотів, щоб він мав неприємності через мене.
І знов переміна сил. Зіммерманова рука відривається від Пенні і, склавши пальці, щоб дати щигля, лізе Пітерові в око. Ця мить, мов у страшному сні: Пітер кліпає, в голові у нього порожнеча, він просто-таки чує, як з нього вибило дух. Та рука прослизає осторонь його обличчя і лягає на інше — на фотографії в рамці у нього за плечима.
— Це я,— говорить Зіммерман.
На знімку — шкільна команда легкоатлетів 1919 року. Всі в чорних с ^аромодних футболках, а керівник — у білих штанах і солом'яному брилі. Навіть дерева на задньому плані — це дорога до богадільні, тільки дерева нижчі, ніж нині — здаються старомодними, як штучні квіти. На поверхні фотознімка проглядають рудаві плями. Зіммерманів палець з полив'яним нігтем і зморшками на згинах — об'ємний, яскраво освітлений теперішній палець — уперся в мініатюрне тодішнє лице. Пітер і Пенні мимоволі придивляються до знімка. Хоча Зіммерман-легкоатлет і стрункіший, і має цілу копицю чорного волосся, у ньому на диво легко можна впізнати Зіммермана-директора. Важкий ніс, навислий над ледь скошеним ротом, так що лінія губ іде врозріз із лінією надбрів'я, надає його юному обличчю тієї нестійкої статечності, вичікувальності і невблаганності, яка й тепер, у розквіті літ, допомагає йому беззаперечно тримати в шорах навіть вроджених насмішників та бунтарів.
— Так, це ви,— мляво погоджується Пітер.
— Ми не програли ані однієї зустрічі.
Палець — цупкий, всюдисущий згусток плоті — зникає. Зіммерман без слова повертається до них своєю могутньою спиною і простує в глиб коридора. Учні тісняться, даючи йому дорогу.
Коридор порожніє, починається гра старшокласників. Від Зіммерманових пальців на руці в Пенні залишились жовті овальні плями. Гидливо скривившись, вона щосили розтирає руку.
— Хоч бери та купайся,— каже Пенні.
В цю мить Пітер усвідомлює, що любить її по-справжньому. Просто вони обоє були безпорадні в Зіммерманових лапах. Він веде її вздовж коридора, наче прямуючи назад до залу, та в самому кінці раптом штовхає подвійні двері й тягне її догори, на темну сходову клітку. Це робити заборонено. Вечорами, якщо школа відкрита, на двері звичайно вішають замок, та цього разу прибиральники забули. Пітер раз по раз оглядається знервовано; але всі, хто б міг крикнути: "Ви куди?", поспішили до залу, щоб не проґавити початку гри.
Тут, на площадці між поверхами, їх ніхто не побачить. Ліхтар унизу над входом, що веде до дівчачої роздягальні, крізь сталеві хрестовини вікна кидає сюди викривлені ромби світла. Треба, щоб було трохи світла, щоб Пенні могла бачити. її оголені руки відливають сріблом, а яскраво-червоні губи здаються чорними. Його сорочка теж здається чорною. Він розстібає один рукав.
— Це дуже прикра таємниця,— каже він.— Але, раз я тебе люблю, ти повинна про це знати.
— Зачекай.
— Га? — Він прислухається, гадаючи, що вона почула чиїсь кроки.
— Ти думаєш, що ти говориш? За що ти мене любиш? Рев юрби розтинає тишу, здіймаючись довкола них, мов
океан. Тут, на цій площадці, він холодний і врівноважений. І тільки тепер здригається від страху перед тим, що затіяв.
— Я люблю тебе,— говорить він,— бо тоді, вві сні, що я тобі розказував, коли ти обернулася деревом, мені хотілось плакати і молитися.
— Може, ти мене тільки в снах і любиш.
— А зараз — що це? — Він торкається її обличчя. Срібло. Чорні вуста, чорні очі, застиглі й страшні, як отвори в масці.
— Ти ж маєш мене за дурну,— лагідно каже Пенні.
— Мав колись. Але тепер — ні.
— Я не красуня.
— Красуня.
— Не цілуй мене. Помада розмажеться.
— То я руку поцілую.— Він цілує їй руку й засовує собі під рукав.
— Чуєш, яка в мене рука?
— Тепла.
— Ні. Шорстка місцями. Ти прислухайся.
— Ага... трошки. Що це?
— А ось що.— Пітер підсукує рукав і вивертає руку; плями в холодному розсіяному світлі видаються бузковими. їх менше, ніж він сподівався.
— Що це? — перепитує Пенні.— Кропивниця?
— Ця штука називається псоріаз, він у мене на все життя. Це така гидота,— я її ненавиджу.
— Пітере! — Вона охоплює долонями його обличчя і підносить догори, не даючи йому схлипнути. Очі в нього сухі, але порух був зовсім не вдаваний.
— Він у мене на руках, на ногах, а на грудях найбільше. Хочеш, покажу?
— Мені все одно.
— Я тобі противний, правда? Тобі гидко. Гидкіше, ніж коли тебе Зіммерман лапав.
— Перестань плести казна-що ради того тільки, щоб я перечила. Покажи краще груди.
— Показати?
— Так, давай. Мені цікаво.
Він задирає догори сорочку з футболкою і стоїть у півтемряві напівголий,— наче раб перед екзекуцією чи статуя "Вмираючого бранця", котру Мікеланджело так і не вивільнив до кінця з кам'яного полону. Пенні нахиляється, приглядаючись: пальці її черкають об його захололу шкіру.