— Загинув,— відгукується Колдуел.— Тільки як — не знаю.
— Над Невадою,— починає розповідати Філіпс, перекинувши оберемок книжок і паперів на іншу руку.— Він був інструктором пілотажу, і учень його зробив якусь помилку. Обоє загинули.
— Ну, хіба не смішно? Пройти всю війну без жодної подряпини, а по війні знайти собі могилу?
Очі Філіпс а мають хворобливу здатність (у невеличких зростом душа вразливіша) червоніти під час розмови, коли йдеться про щось хоч трохи сумне і печальне.
— Як страшно, коли вмирають молодими,— випалює він. Він любить доладних душею і тілом учнів, як рідних синів;
власний син у нього — вайло і впертюх.
Колдуел жвавішає: ця акуратна шапка волосся з проділом посередині раптом видається йому віком скрині, де, може, й замкнуто самородок такого потрібного йому знання. І він цілком серйозно запитує:
— А що, по-твоєму, це має якесь значення? Бо молоді ще не готові до смерті? А сам ти як? Ти готовий?
Філіпс намагається зосередитись на питанні, але це — намагання стулити докупи однойменні полюси різних магнітів. Вони відштовхуються.
— Не знаю,— щиросердо зізнається він. І додає: — Кажуть, всьому свій час.
— Це не для мене,— каже Колдуел.— Я не готовий, і мені з біса страшно. Як тут, чим відповісти?
Вони мовчать, перечікуючи, поки їх мине Геллер зі своєю шваброю. Той киває головою, посміхається і проходить мимо.
Філіпс ніяк не може змусити себе зосередитись на порушеній ними проблемі; думка щоразу щасливо втікає до інших, побічних тем. Він уп'явся поглядом Колдуелові в груди, в саму середину, начеб там відбувалася якась дивовижна переміна.
— А з Зіммерманом ти говорив? — запитує він.— Може, візьми річну відпустку? От тобі й відповідь.
_ Я не можу собі дозволити річної відпустки. А малий?
Як йому тоді до школи добиратися? Тиснутися з отими селюками по автобусах?
— Нічого йому не станеться, Джордже.
— Якби-то. Ні, я йому потрібний; він, бідолашко, ще сам на ногах не стоїть. Я не маю права усунутись, поки його на ноги не поставлю. Тобі добре, твій уже самостійний.
Ці лестощі зовсім не тішать Філіпс а, він сумно похитує головою. Повіки у нього ще більше червоніють. Ронні Філіпс, першокурсник Пенсільванського університету, блискучий у всьому, що стосується електроніки. Та водночас він ще в школі відверто насміхався над батьковою любов'ю до бейсболу. Він з гіркотою відчував, що надто багато дорогоцінних годин його дитинства змарновано на тренування бейсбольних прийомів під примусом батька.
Філіпс невпевнено підтакує:
— По-моєму, Ронні знає, чого хоче.
— Тим більше йому під силу! — вигукує Колдуел.— А от моєму малому подавай цілий світ в коробці для цукерок.
— Я думав, він хоче бути художником.
— О-ох! — стогне Колдуел, чуючи, як хробачок отрути вгризається в нутрощі. Сини для них обох — болюча тема.
І переводить розмову на інше.
— Сьогодні, виходячи з кабінету, я зробив свого роду відкриття; треба було п'ятнадцять років провчителювати, щоб дійти до цього.
До чого? — жадібно скинувся Філіпс; досі він весь час обманювався у своїх сподіваннях.
Що невідання — це блаженство,— прорікає Колдуел. І, не бачачи, щоб на цьому дружньому обличчі, вкритому невигойними зморшками, зблисла іскра розуміння, повторює ще раз, голосніше, аж луна біжить у порожню перспективу коридора: — Невідання — блаженна річі Ось чого мене навчило життя.
— На все божа воля — може, так воно і єі — кидає Філіпс, намірившись іти до себе в кабінет. Але ще якусь хвилинку вони стоять у коридорі, насолоджуючись спокоєм, що його завжди знаходять в товаристві один одного,— спокоєм і невиразно-теплим відчуттям того взаємного розчарування, коли ніхто нікого не образив. Так під час бурі туляться один до одного два огирі на спільному вигоні. Були б люди кіньми, то Колдуел був би рябим тяговиком, може, й безрідним, однак не найгіршої породи,— такий собі Сірко, а Філіпс — невеличким баским скакуном гнідої масті, з манірно укладеним хвостом і до блиску начищеними копитами,— можна сказати, поні.
Насамкінець Колдуелові приходить до голови ще одна думка.
— Мій старий не дожив до моїх літ, взяв та й помер,— каже він.— Я б не хотів отак підманути свою дитину.
І різко, аж ніжки вищать-деренчать, зіштовхує з місця маленький дубовий, вже добряче пошарпаний столик під стіною, за яким він звичайно продає баскетбольні квитки.
Панічний крик нуртує у залі, здіймаючи порох у найдальших куточках шкільного приміщення, а потік вболівальників все ніяк не всякає на дверях і пливе вздовж залитого світлом коридора. Хлопці, потворно різноликі, як готичні маскарони, з посинілими від холоду вухами, штовхаються, витріщивши очі, роззявивши роти, попід палахкими кулями на стелі. Рожевощокі веселі дівчата, строкато вбрані і майже всі мов недоладні вази, що вийшли з-під руки заваленого роботою гончаря, пріють у своїх зимових картатих пальтах в жаркій тісняві. Над натовпом — грізним, духотним, сліпим — зноситься приглушене, шорохке рокотання з дзвінкими переливами слів: голоси молодості.
_ От я й кажу: "Це тобі не повезло, братику!"
8 Я чую, але не впущу, дорогенький... ^
— Ну, думаю собі, це вже справді по-свинськи.
— А та сучка перевернулась і — їй-бо, не брешу: "Ще раз давай",— каже.
_ Та ти тільки подумай: як може одна безконечність
бути більша за іншу?
_ От хто це говорить, що це він так говорить, хотіла б я
знати.
— По ній зразу видно, бо в неї родимка збоку на шиї відразу червоніє.
— Найбільше він себе любить, якщо хочеш знати.
— А коробка для сніданків — фур-р-р!
— Ну от, диви: безконечність дорівнює безконечності. Правильно?
— І коли я почула, що це вона сказала, я йому візьми і скажи: "Ну, тоді я зовсім не розумію, що до чого".
— Як він не годен спинитися, то хай би не починав.
— В нього аж губа відвалилася. Буквально відвалилася.
— І коли все це було — сто літ тому?
— А тепер, якщо ти візьмеш усі, які є, непарні числа і пододаєш їх — все одно вийде безконечність, правда ж? Це принаймні ти можеш зрозуміти?
— А де то було — в Потсвіллі? .
— ^ Бо я у сорочці, і дуже тоненькій! ^
— "Не повезло?" — каже, а я: "Так,— кажу,— тобі".
— Ну, нарешті! — гукає Пітер до Пенні, коли вона, ідучи між рядів, помічає його. Вона сама, вона — його дівчина; вона сама; його дівчина прийшла до нього і прийшла сама; ось те коло простеньких думок, по якому ходить обертом його серце.