З цими словами обличчя його на мить проясніло, зморщившись у посмішці, яка зовсім не пасувала до отих землисто-глиняних щік, і в цю мить я навіть любив його, попри всю його недолугість.
_ І чим я старіше,— бурмотіло воно,— чим більше мене
розтягують на всі боки — то до Шейл-Хілл, то до Олтона,— тим менше... запам'ятовується. Все воно якесь... несуттєве.
— Він ще у клубі "Левів" був,— підказував я.— Хоч президентом його так і не вибрали. І в Комісії по закладці міського парку. Він завжди всім добро робив. Любив бродити провулками і все вештався біля Гамм елового гаража,— там, на розі, знаєш?
Очі в нього були заплющені, і ціле його обличчя було таке ж, як і повіки — підпухле наче й затягнене плівкою, де дрібно пульсували малесенькі жилки, і водночас якесь ніби натхненно-байдуже — ніби посмертна маска. Глиняне мальовидло на щоках місцями підсохло, а місцями волого полискувало.
— Коли ж це вони встигли перебудувати Гаммелів провулок? — бурмотіло воно саме до себе.— Там колись столярня була, і жив отой сліпий вояка, що то йому газом очі виїло, в маленькій такій халупці... А зараз там, бачу, хтось іде... Якийсь чоловік в піджаку, в кишені у нього повно ручок, і всі не пишуть...
— Це ж мій батько! — вигукнув я.
— Ні,— сердило крутнуло воно головою й поволі розплющило очі,— це ніхто. Це тінь від дерева.— Усміхнувшись, воно витягло з кишені крилату насінину клена, досвідченим рухом розщепило її нігтем і приклеїло на ніс, як ми колись дітьми, так що вийшов маленький зелений носорогів ріг. Від цього розмальоване охрою лице набрало раптом зловісного вигляду і вперше за весь час глянуло прямо на мене темними, як нафта, очима.
— Бачиш, в чім річ,— голосно і чітко промовило воно,— ви ж виїхали. Не треба було виїжджати.
— Це не я, це мама...
Задзвенів дзвінок. Була обідня пора, але їсти мені ніхто не приніс. Я сидів навпроти Джонні Дедмена, а з нами ще Двоє. Джонні роздавав карти. Оскільки своїх я взяти не міг, то Джонні підносив кожну мені до очей, і я побачив, що це не звичайні карти. Замість очка посередині був невиразний фотознімок.
Туз ^ біла жінка не першої молодості сидить гола на стільці, розкинувши ноги, і посміхається. Валет ф біла жінка і негр у статевому акті.
Десятка ¿1+ : четверо осіб лежать квадратом, жінки з
чоловіками поперемінно, один негр, троє білих. Знімки були невеликого розміру і погано надруковані, аби дешевше, тож деякі деталі було не так добре видно, як би мені хотілося. Щоб приховати збентеження, я холодно поцікавився:
— Де ти це дістав?
— Тютюнова крамниця в Олтоні,— відповів Джонні.— Треба знати, до кого звернутися.
— Невже й справді всі п'ятдесят дві різні? Фантастика!
— Всі, крім цієї,— він показав мені туза пік. Це був звичайнісінький туз пік.
— Жаль.
— А ти глянь догори ногами,— сказав він. Виходило яблуко з товстим чорним хвостиком. Я нічого не розумів.
— Дай решту подивлюся,— благально сказав я. Джонні зиркнув на мене своїми проникливими очима,
вкриті пушком щоки взялися легким рум'янцем.
— Ет, який прудкий, вчительський синочок! — сказав він.— Платити треба. Я платив.
— Я не маю грошей. Ми вчора в готелі ночували, і то батько мусив їм виписати чек.
— Є в тебе долар. Ти від старого сховав. Є — в гаманці, в кишені штанів.
— Я ж не дістану, в мене руки прикуті.
— Ну, раз так,— сказав він,— сам собі карти купуй, тютя. І поклав колоду в кишеню сорочки — красивої такої, гру-
ботканої і зеленої, як ліс, з піднятим коміром, що впирався йому в потилицю, в розчесане мокрим гребінцем волосся.
Я силкувався дістатись до гаманця; під крижаним панциром шкіри нили плечі; спину хтось ніби приварив до скелі.
Пенні_бо це була вона, з ледь чутним запахом орликів, її
парфумів — тицялась носом мені в шию, намагаючись добути для мене мій гаманець.
_ А ну його, Пенні,— сказав я.— Не варто. Вони мені
потрібні, ці гроші — нам сьогодні вечеряти в місті, сьогодні ж баскетбол.
— І треба було вам переїжджати? — сказала вона.— Он скільки незручностей через це.
— Правда,— сказав я.— Зате я маю нагоду побути з тобою.
— Ти з неї ні разу не скористався,— сказала вона.
— Скористався — раз.— Я винувато почервонів.
— А, хай йому грець, на, Пітере,— зітхнув Джонні.— Аби не казав, що я тобі в житті добра не зробив.
Він перерив колоду і знову витяг валета черву. Все це було дуже красиво — цілковита симетрична завершеність, темний вир плоті, облич не видно за білими жіночими стегнами і довгим розпущеним волоссям. Однак ця краса — подібно до того, як на папері, коли його натерти графітом, оживають поховані під фарбою ініціали та надписи, давним-давно повирізувані на кришці парти,— відродила в мені забуті відчуття болю й страху за батька.
— Як ти думаєш — що покаже рентген? — спитав я ніби так, між іншим.
Він здвигнув плечима, помимрив собі під ніс, наче щось прикидаючи, і сказав:
— Середина на половину. Може бути і так і сяк.
— О господи мій! — скрикнула Пенні, рвучко притиснувши пальці до вуст.— Я ж забула помолитися!
— Нічого,— сказав я.— Не переймайся. Взагалі забудь, Що я тебе просив. Тільки дай вкусити бутерброда. Один-однесенький разок.
Весь дим з сигарети летів мені просто в обличчя; кожного разу, відкриваючи рот, я чув, що ковтаю сірку.
— Ну-ну, не накидайся аж так,— сказала Пенні.— Це все, що я маю на сніданок.
— Ти така добра до мене. Чому б то? — спитав я.
Це було не так питання, як спроба викликати її на відвертість.
— Який у вас зараз урок? — почув я неприємно-плаский голос Кеджерайза. Він був четвертим.
— Латина. І я ні дідька не зробив. Та й коли було робити — цілісінький вечір швендявся з батьком по Олтону.
— Міс Аплтон буде щаслива від такого пояснення,— сказав Кеджерайз. Він заздрив моїм здібностям.
— О, кому-кому, а Колдуелові вона все простить,— обізвалася Пенні. Була в ній якась лукавинка, якої я терпіти не міг; при її не надто великому розумі вона їй просто не личила.
— Дивно говориш,— сказав я.— Це що, якийсь натяк?
— Хіба ти ніколи не бачив? — Очі в неї стали круглі-круг-лі.— Як твій тато з Естер в коридорі вистоює, наговоритися не може? Вона від нього в захваті.
— Божевільна,— сказав я.— Ти просто схибнута на сексі.