Майстерня Гаммела містилася тут-таки, по сусідству з олінджерською школою, відділена від неї кривою асфальтовою річечкою. Зв'язок між ними був не лише територіальний. Сам Гаммел довгі роки був членом шкільної ради, а його рудоволоса молоденька дружина, Віра, і досі вчила дівчат фізкультури. Більшість замовлень надходило в майстерню зі школи. Старші школярі тягли сюди свої допотопні авто, а молодші прибігали надувати баскетбольні м'ячі. У великій кімнаті біля парадного входу, де Гаммел вів рахунки і тримав бібліотечку пошарпаних, засмальцьованих каталогів запчастин і де на двох зсунутих докупи столах валялися клапті паперів, блокноти та пухкі стосики квитанцій на іржавих штирях, у скриньці непрозорого скла з надтріснутою кришкою, що була скріплена зигзагоподібним пластирем для шин, завжди лежали цукерки в шелестких обгортках, чекаючи на дитячі пенні. А над півтораметровою цементною ямою, дно якої було врівень з вулицею, стояли у ряд заяложені складані стільці, де інколи — колись частенько, а тепер рідше — любили посидіти чоловіки-вчителі, покурюючи цигарки і смокчучи карамельки, арахіс у глазурі чи таблетки від кашлю,— викладали туго зашнуровані, начищені черевики на загородку і дозволяли собі розслабитись, розпру-жити змучені нерви, поки внизу, у тристінній ямі, темношкірі помічники Гаммела лагодили й мили автомобіль, наче якесь велетенське металеве немовля.
До цієї основної, найбільшої частини гаража вів асфальтовий спуск, весь у виїмках і пухирцях — шорсткий, подзьобаний, плямистий, мов скам'яніла вулканічна лава. У широкій, зеленого кольору брамі були прорізані невеликі, у людський зріст, двері; біля засува виднівся синій, з патьоками, напис: "ЗАЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ". Колдуел підняв засув. Довелось обернутись, щоб зачинити ті двері, і він аж закляв від болю. ^
Він опинився в густій і теплій темряві, що спалахувала іскрами. Брудна від мастила долівка цієї печери лисніла чорним воском. З того боку довгого верстака дві невиразні постаті в захисних окулярах чаклували над струменем полум'я, що розлітався сухими бризками. Ще хтось, блиснувши круглими білками очей на чорному обличчі, проповз біля нього на спині і зник під черевом автомобіля. Звикнувши до темряви, Колдуел побачив довкола купи авточастин, що здавалися примарними і нетривкими: ось крила легкових машин, схожі на панцирі, ось наїжачені двигуни, мов вирвані з тіла серця... Розіскрене повітря сичало й стугоніло від глухих, сердитих ударів. Поряд стара, боката пічка пашіла жаром крізь потріскані шви. Йому не хотілось відриватися від цього тепла, хоч стріла починала плавитись, а в шлунку знову збирався непевний дрож.
На порозі майстерні з'явився сам Гаммел. Ідучи йому назустріч, Колдуел пережив кумедне відчуття, що перед ним — дзеркало, бо Гаммел теж накульгував. Ще дитиною трапилось йому впасти так нещасливо, що тепер одна нога була коротша за другу. Згорблений, блідий, постарілий — останні кілька років далися панові механіку взнаки. Компанії "Ессо" і "Мобілгаз" за кілька кварталів від його гаража збудували свої станції обслуговування, і тепер, коли війна скінчилась і кожен, хто хоч трохи нажився на ній, міг купити собі нову машину, попит на ремонт різко впав.
— О Джордж! Хіба вже обід? — Голос у Гаммела сам по собі був негучний, і він завжди його підвищував, щоб перекрити шум у майстерні.
Колдуел відповів, але в цю мить зірвався каскад особливо лунких, дрібних ударів об метал і сплющив його слова; власний голос, тонкий і напружений, немовби завис, затухаючи, у нього в вухах:
— Та де там, у мене урок.
— Сталося щось? — Тонке попелясте обличчя Гаммела, що де-не-де сріблилося щетиною, насторожено зніяковіло — так, наче будь-яка несподіванка могла завдати йому тільки болю. Це все через дружину, подумав Колдуел.
— Диви,— сказав він,— що мені ті кляті діти зробили.— І виставив ногу на крило автомашини, підгорнувши штанину.
Механік схилився над стрілою, помацав пальцями оперення. У шкіру на суглобах глибоко в'ївся бруд, пучки, масні від мастила, на дотик здавались шовковими.
— Сталева,— ствердив він.— Твоє щастя, що пройшла наскрізь.
Він посигналив, і, деренькочучи по чорній нерівній підлозі, до них під'їхала невеличка тринога на коліщатах. Гаммел узяв звідти кусачки для дроту — з ліктевим упором, щоб був кращий захват. Охоплена страхом свідомість Колдуела вислизнула і попливла, наче повітряна кулька з неуважної дитячої руки. Запаморочений розум намагався зобразити кусачки графічно, як діаграму сил: виграш в силі дорівнює прикладеному зусиллю мінус сила тертя, помноженому на відношення плеча важеля АО (О — вісь ножиць) до плеча ОБ (Б — точка стику блискучих ріжучих країв), помножити його на ще один виграш у силі за рахунок ліктевого упору та на ще один — від твердої, робочої Гаммелової руки,— сила напружених м'язів і жорстких пальців, збільшена п'ятикратно: Вс X Вс X 5Вс = міць титана. Гаммел нахилився, так що Колдуел міг би опертись на його плече. Але, не впевнений, чи саме цього від нього чекають — а ризикнути боявся,— Колдуел так і лишився стояти, дивлячись у стелю. Гар та павутиння, що осіли на сучкуватих дошках, розмалювали її під оксамит. Коліном він відчував, як здригається механі-кова спина кожного разу, коли зривалися кусачки, відчував крізь шкарпетку дотик металу до шкіри. Крило під ногою похитувалося. Плечі Гаммела напружились, і Колдуел зціпив зуби, щоб не закричати, бо кусачки, здавалось, вгризалися не в метал, а в його власний нерв, що виступав із тіла. Клац! Зримий спалах болю пронизав його наскрізь і запалахкотів у голові, та тут плечі Гаммела обм'якли.
— Кепська справа,— сказав механік.— Я гадав, вона порожня всередині... Ходи-но туди, до верстака.
На тремтячих ногах — здавалось, тонких і хитливих, як велосипедні спиці — Колдуел рушив за ним і слухняно поставив ногу на ящик з-під кока-коли, що його механік видобув з-поміж закіптюженого мотлоху під верстаком. Намагаючись забути про стрілу, яка, мов подряпина на нижній половинці ока, скрізь його переслідувала, Колдуел зосередив погляд на кошику з поламаними насосами. Гаммел підтягнув за шнур оголену електричну лампочку. Вікна зовні були зафарбовані; на простінках висіли низки гайкових ключів, круглоголові молотки з ручками, обмотаними ізоляційною стрічкою, електросвердла, викрутки у ярд завдовжки, ще якісь хитромудрі, гнуті і кручені, інструменти, про назви і призначення яких він і уявлення не мав; акуратні мотки старого, уживаного дроту, штангенциркулі, кліщі і — то тут, то там, у нішах чи й просто, де було вільне місце, прикріплені пластирем чи приклеєні до стіни — пошарпані й пропалені, старезні рекламні плакати. На одному сиділа кішка з піднятою лапою, на іншому казковий велетень даремно силкувався розірвати патентований приводний пас. "ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ — НАСАМПЕРЕД",— гласив один плакат, а ще один на віконній шибі: "БЕРЕЖІТЬ ІНШИХ ВАМ НІХТО НЕ ДАСТЬ".