— Твоя, правда. І кінь сказав…
— Який кінь? Це ж був вовк.
— А й справді вовк. І він сказав: "Сідай на сімдесят п'ятий трамвай, вийди на площі Дель Дуомо, зверни праворуч, там будуть три сходинки, а біля них лежатиме одне сольдо, обійди сходинки, візьми сольдо й купи собі жувальну гумку".
— Дідусю, ти не вмієш розповідати казок. У тебе все переплутується. А жувальну гумку я хочу купити.
— Гаразд, на тобі сольдо.
І дідусь знову взявся читати газету.
Як ніс утік
Микола Гоголь розповів про одного петербурзького носа, що виїжджав у кареті на прогулянку.
Подібна чудасія сталася з одним синьйором у Лавено, що на березі озера Лаго-Маджоре. Жив той синьйор якраз біля пристані. Встав він одного ранку, зайшов у ванну кімнату поголитися, подивився на себе в дзеркало та як закричить:
— Ґвалт, рятуйте! Мій ніс пропав!
І справді! Там, де мав стирчати ніс, було гладеньке місце. Бідолаха вискочив на балкон у халаті. Дивиться, а його ніс спішить через площу до пристані, потім скочив на пароплав-пором і сховався між автомобілі, яких переправляли у Вербанію.
— Ловіть його, ловіть! — закричав синьйор. — Мій ніс утік! Ґвалт, грабують!
Люди тільки посміхалися:
— Носа вкрали, а голову залишили. Кепська справа.
Синьйор не мав іншої ради, як самому гнатися за втікачем. Вибіг він на вулицю і прикрив обличчя хустинкою, ніби його нежить напала. Та, на лихо, дістався він до пристані, коли пором уже відчалював. Синьйор відважно стрибнув у воду — хотів догнати пором, а пасажири гукали: "Наддай! Наддай!" Та пароплав уже набрав швидкості, і капітан навіть не думав чекати дивака, що спізнився.
— Почекай трохи, — гукнув йому матрос. — За півгодини відпливає інший.
Пригнічений синьйор вертався до берега, коли це бачить — пливе його ніс на розстеленому плащі.
— То ти не сів на пором? І тобі не соромно такі коники викидати? — закричав синьйор.
Ніс удавав із себе справжнього моряка: пильно дивився вперед, не обертаючись. А плащ плив собі, гойдаючись повільно на хвилях, наче медуза.
— Та куди це ти подався? — гукнув синьйор.
Ніс мовчав, і нещасливий його господар скорився долі: приплив до берега, продерся крізь натовп роззяв, прибіг додому, замкнувся й, наказавши служниці нікого не впускати, збавляв час, роздивляючись у дзеркалі своє безносе обличчя.
А невдовзі один рибалка з Ранко вловив у свою сітку носа-втікача, що зазнав аварії посередині озера: плащ був дірявий.
Рибалка вирішив понести свою здобич на Лавенський базар.
Синьйорова служниця прийшла на ринок по рибу й побачила носа, виставленого напоказ серед риби.
— Та це ж ніс мого господаря! — вигукнула вона. — Дайте його мені.
— Не знаю, чий це ніс, — відповів рибалка. — Я його спіймав, я його й продаю.
— За скільки?
— На вагу золота. Це ж бо ніс, а не якийсь там окунь. Служниця помчала повідомити господаря.
— Дай, скільки править! Я хочу мати свого носа. Служниця підрахувала, і вийшло, що потрібна купа грошей, — аж триндільйон і тридцять з половиною тридцятонів лір, — бо ніс був таки здоровенний. Служниця мусила продати свої сережки, щоб зібрати такі гроші. А тому що вона була дуже прихильна до свого господаря, то лише зітхнула, коли розлучалася з сережками. Купила вона того носа, загорнула його в хустину й понесла додому. Ніс поводився спокійно й не пручався навіть тоді, коли потрапив у тремтячі руки господаря.
— Та чого ж ти втік? Що ж я тобі такого зробив? Ніс скоса подивився на господаря, скривився і промовив:
— Не треба було стромляти в мене своїх пальців.
Дорога, що нікуди не вела
За селом розходилися три дороги: перша простягалася до моря, друга — до міста, а третя вела в безвихідь.
Мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме:
— Ота дорога? Та дорога нікуди не веде.
— А як далеко вона пролягає?
— Нікуди вона не пролягає.
— То чого ж її проклали?
— Ніхто її не прокладав, вона була завжди.
— І ніхто ніколи по ній не ходив?
— Ну й упертий же ти вдався. Ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає.
— Звідкіля ви знаєте? Ви ж самі там ніколи не були.
Мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його Впертим. Він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди не веде.
Скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, коли дідусь його за руку переводив. Одного ранку пішов він з дому та й подався у далекі мандри, щоб з'ясувати, куди веде таємнича дорога, покрита густим бур'яном і вся у вибоїнах. Добре, що дощу не було, а то б під ногами лежали самі калюжі.
Обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. Віття дерев тісно перепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в яку проникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі.
Мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. Вже в нього ноги болять і здається, що було б краще вернутися назад. Та раптом Мартіно вгледів собаку.
"Де собака, там і хата, — заміркував Мартіно, — або принаймні людина". Метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та й подріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йде Мартіно назирці.
— Іду, іду, — мовив зацікавлений Мартіно.
Нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася в залізну хвіртку. Крізь грати Мартіно побачив великий замок. Усі двері й вікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх димарів бухав дим, а на балконі стояла гарна-прегарна синьйора. Вона привітно махала рукою й гукала.
— Заходь, заходь, Мартіно Впертий!
— Отже, я дійшов до кінця дороги, — зрадів Мартіно. — Якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав.
Мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись у замковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала вниз сходами. Вона була препишно вбрана, — куди тій феї чи принцесі,— й привітно всміхалася:
— Отже, ти не повірив на слово? Чому не повірив, що дорога ця нікуди не веде?
— Бо це нісенітниця. Хоч як багато на світі доріг, та цікавих місць куди більше.
— Авжеж, була б тільки охота мандрувати. А зараз я тобі покажу замок.
Було в тому замку безліч залів, заповнених ущерть розмаїтими скарбами, чисто як у тих казкових палацах, де сплять зачаровані красуні й де морські страховища зберігають свої багатства. Були тут діаманти, коштовне каміння, золото, срібло. І в кожному залі синьйора казала: