Мжичка січе в лице. Ноги дубіють. Знов став очима до горбочка і до калини.
"Якби я сховався під той горбочок, може, хоч трішки врятувався б від вітру і від мряки,— подумав собі.— Чого мені боятися?"
Він хоч і подумав, але довго стояв, довго переминався з ноги на ногу. Покликав Дзявка, щоб ішов з ним, але песик і голови не підняв.
Він таки зважився. Боязко, сторожко підступив до горбочка. Присів і сховався від вітру. І мжичка тут не така жаска. Йому схотілося здрімнути, та раптом хтось начеб Застогнав — тяжко і жалісно.
Гринь зірвався. Череда стоїть. Песик лежить. Ніде нікого. "Чи то застогнала стуманена земля, чи захмарене небо,— заміркував.— Піду заберусь звідси!" А горбочок мовби не пускає його від себе. Кругом шмагає смалкий вітер, мрячить мжичка. Пригнувся, схилився — під горбочком ні вітру, ні сльоти. "Добре тут. Десь-то мені причувся той тяжкий і жалісний стогін. А може, з дрімання? — І він надумався: — Зріжу калину, зроблю сопілку — буду грати, зігріюся, і мені стане веселіше".
Збіг на горбочок. Калина схилилася йому до ніг. Він мовби і не робив сопілки: вона як вродилася йому в руках. І озвалася людським голосом:
— Будеш, мій сину, грати, будеш стояти за правду, аж поки цар тебе не поцілує. А коли поцілує, правда від тебе втече.
Він ніби десь чув той голос, а де, ніяк згадати не може. Байдуже череда і що з нею: тільки б чути той рідний голос, що проникає в груди і вражав серце.
"Але де той цар, а де я,— подумав Гринь.— Хіба може таке бути? Рідний батько ніколи мене не цілував. Мачуха й поготів. А своєї матері я не пам’ятаю: оповідали, пішла по ягоди в ліс і загубилася а чи хижий звір її роздер".
Він приклав сопілку до уст. А вона грає, промовляючи:
— То не я граю, то грає моя прохромлена душа.
Став хлопець перебирати пальцями голосники" а сопілка промовляє:
— Були дід і баба. В діда дочка. І в баби дочка. Бони жили межа в межу. Дідові зле — удовець. Бабі недобре — удовиця. Вони й побралися. Та не злюбила баба дідову дочку. Думає й думає: якби зігнати її зі світу, а там і дід помре, і вони зі своєю дочкою заволодіють спадком. Дідова дочка" як на зло, і гарна, і роботяща. Її засватано. Дід наполіг, щоб прийняти приймака. А бабина дочка, хоч і гарна, та не береться й за холодну воду. А баба їй ще й потурає. Дід і не збирається помирати. Знайшовся внук. А бабина дочка сидить і старіє в дівках. Баба сердита, як ніж. От і намовляє вона послати зятя-приймака в чумаки. Він поїхав. Тоді вона намовляє дідову дочку, щоб ішли з її дочкою в ліс по ягоди, а внучка сама догляне. Дідова дочка послухала і пішла з бабиною. Одна збирає і збирає ягоди, радіє, що принесе малому синові, а друга нипає по лісу: зовсім інше їй у голові. Вертаються додому. Сіли при шляху спочити. Дідова дочка втомилася і заснула, а бабина встромила їй ніж у серце. Тут і загребла. Прийшла, поводить плечима й каже дідові та бабі: ми розійшлися в лісі й пішли різними дорогами, де та приблуда, я не знаю... Вернувся з Криму зять-приймак. А дідової дочки нема й нема. Тут баба і настоює: під мертвого рук не підкладеш — бери, зятю-приймаче, мою дочку. Вона давно цього хоче. Дід розсердився: яке весілля, тут, може, треба обід ставити. Подався шукати дочку і пропав. А зять, дарма що здоров чоловік, та м’який. Він піддався, і баба зі своєю дочкою обернули його в ніщо, гірше ніж у наймита, прибравши собі до рук і його сина. Чужим ще гроші плати, а свої дурію зі шкури лізтимуть...
Чабанець плакав, а сопілка не мовчала:
— Ой, помалу-малу грай, мій сину, не вражай украй моє серце: мене сестриця загубила — встромила мені ніж у груди.
Він ридав голосніше вітру. Сльози лились рясніші, ніж дощ. Чому правда під ногами, а кривда в руках? Хто скаже? Закляк під калиною на горбочку край шляху.
Смеркалося, пригнав череду. Вони завжди з батьком доїли овець. Так було й цього вечора. Батько хвалився, яких навибирав дубів на обори. Гринь теж хотів оповісти йому про свою пригоду, але його душило за горло. Висмикнув з-за пазухи сопілку і подав батькові.
— Що це? — запитав, крекнувши, батько.
Гринь німо, трепетливою рукою простяг йому сопілку. Вона заграла і заговорила:
— Ой, помалу-малу грай, мій коханий, не вражай украй мого серця: мене сестриця згубила — встромила мені ніж у груди.
— Синку, то ж голос нашої матері! — заволав батько.— Я з самісінького початку здогадувався, а мене задурили й обкрутили. І нащо я піддавсь? Пропав! Я пропав...— став сам не свій.
Він шалів, дер чуба і погнав у корчму. Що з ним діялося, Гринь того не бачив. Раніше в нього боліли руки або ноги, раніше нила спина, коли викидав гній, а тепер в нього боліло й нило серце. Хлопець відчув його в своїх грудях. Перекуняв у яслах, а досвітком погнав череду.
Переморгав білобровий ранок, настав день — Іде, гуркотить ридван. Коні здибились, мачуха Маруня зіскочила і до Гриня з батогом:
— Де та сопілка?
— Нате,— відповів чабанець.
Вона взяла, заграла, а сопілка й озвалася:
— Ой, помалу-малу, душогубко, грай, не вражай украй мого серця: ти ж мене згубила, ти ж встромила мені ніж у груди.
Мачуха посиніла, трясеться.
— Геть! — застукотіла зубами.— Щоб мої очі тебе не бачили... Я вже віддала твого батька в солдати: якраз йде рекрутський набір. Хай цар візьме його на війну, хай твій батько на війні загине! А я щоб духу твого не чула! Голодранці! Я не дозволю глумитися! Пріч! — Та й кинула сопілкою об землю.
Гринь підняв сопілку, рушив у світ за очі. Дзявко метнувся за ним, провів до лісу і вернувся.
Хлопець пішов у ліс, а вийшов до людей.
Він грав на сопілці, а вона промовляла словами, щоб жити правдою, а не кривдою, щоб брат на брата не точив ножа.
Люди його прийняли. Він ходив від солом’яної стріхи, бував на ярмарках, просто на майданах. Як тільки побачать свиту з відлогою, торбину за плечима, сопілку за поясом і ціпок у руці, так і переказують одне одному: іде сопілка. Збираються громадою і слухають.
Про нього ширилися поголоски і чутки. Подейкували: звалив, завдав собі на плечі людську недолю і двигає її по землі. В нього таке чоло, що на ньому записані-світові скарги. Його очі як глибокі безодні: чорне горе і люті болі топляться у них, а вони ясні, щирі, дитинні.