Кір БУЛИЧОВ
КАЗКА ПРО РІПУ
Я привіз Люцині "полянку". Побачивши цей подарунок, Люці сіла на канапу і довго сиділа в повному заціпенінні. Немає нічого приємнішого, ніж робити подарунки. Від яких людина ціпеніє. Я сів навпроти і розглядав Люцину, сповнений марнославства, і чекав, поки вона отямиться, щоб повідомити мені мої життєві плани на найближчі дні.
— Полянка, — сказала Люцина оксамитовим голосом. Вийшло "польанка" — витончено й ніжно.
— А ти знаєш, чому "полянка"? — запитав тоді я.
— Ні. Напевно, тому що гарно, напевно, тому що на ній візерунки переливаються, мов квіти на полянці, як галявка в лісі...
— Нічого подібного. Цього метелика назвали за ім'ям Теодора Поляновського, Теодора Федоровича, таке ось дивне ім'я.
— Так? — сказала Люцина неуважно, погладжуючи тонкими, довгими пальцями ніжний ворс полянки. — Це цікаво. Польановський.
Їй це було абсолютно нецікаво, вона знов заціпеніла, а мені хотілося розповісти Люцині про Поляновського, мені хотілося довести їй, що Поляновський негарний, нудний і докучливий, необачний і навіть дурний. Що його відрізняє від решти смертних дивовижна наполегливість, завзятість мурашки, чіпкість бульдога і здібність до самопожертви заради справи, навіть якщо це для інших смертних і яйця виїденого не вартує. Хоча хто може розсудити, що важливіше на нашому переплутаному, складному світі? Добре було жити в тихому, провінційному двадцятому столітті, коли все було ясно, Ньютона уважали за авторитет і Евкліда вивчали в школах, коли люди пересувалися з черепашачою швидкістю на літаках, а на маленьких полустанках пригальмовували ледачі поїзди. Тепер про тиху гладінь того часу можуть лише мріяти бабусі, а внуки, як і належить онукам, не дослухують повільних розповідей бабусь, втікають, відлітають... Напевно, я старію, інакше чого це мене тягне в спокійне минуле?
Поляновський поєднував у собі швидкість і рішучість нашого часу з наполегливою послідовністю минулого століття. Він ідеал, що випав з часу і дивом тримався в просторі. Дивом, але з якою хваткою!
Мене викликав до себе начальник шахти Родрігес і сказав:
— Лі, до нас приїхав гість. Гостю треба допомогти. Поведеш його в шахту?
— Пізно, — відмовився я. — Відучора шахта закрита, і ти знаєш про це краще за мене. З дня на день піде вода.
— Особливий випадок, Лі, — пояснював Родрігес, прикриваючи праве око. — Познайомся.
І тут я побачив у кутку чоловіка, який сидів, склавшись, напевно, втричі, і дивився в землю. Та перше враження було оманливим. Він тільки чекав моменту, щоб кинутися в бій. Він уже зломив непохитного Родрігеса і мав намір пригнітити мене.
— Здрастуйте, — привітався він, розгинаючи один за одним не за розміром підібрані суглоби. — Мене звуть Поляновський, Теодор Федорович. Чули?
Він не сумнівався, що я чув. Я не чув. У чому й зізнався.
— А ось я про вас чув, — вимовив він з деякою образою. — Родрігес сказав мені, що ви найкращий розвідник у шахті, що ви знаєте її мов свої п'ять пальців. І що вам зараз нічого робити, правильно?
— Начальникові краще знати, — сказав я.
— Тепер, коли я вас побачив, я теж в цьому не сумніваюся, — оголосив Теодор голосом екзаменатора. — І я на вас сподіваюся.
Я обернувся до Родрігеса і зобразив на обличчі цілковитий подив. Цей Теодор мені не сподобався. І взагалі у мене був вільний тиждень, я мав намір з'їздити в гори.
— Ви чуєте, — сказав Теодор, уткнувши в мене могутній ніс, якому було тісно на надто вузькому обличчі. — Я на вас сподіваюся. Ви моя остання надія. Родрігес чомусь не бажає пускати мене в шахту самого.
— Ще чого не вистачало, — сказав я. — Ви звідти живим не виберетеся.
— Я вас попереджаю, — заявив тоді Теодор, — що все одно піду в шахту. Хоч сам. І якщо я там загину, вся відповідальність, я маю на увазі моральну відповідальність, ляже на вас.
Він витяг з кишені величезну долоню, відігнув масивний вказівний палець, щоб тицьнути ним у Родрігеса. І в мене.
— Даруйте, професоре, — сказав Родрігес з невластивим йому пієтетом. — Якби заздалегідь знати про ваш приїзд, ми б попередили, що у жодному випадку не даємо згоди на спуск у таку пору року. Прилітайте до нас через три місяці. Все буде нормально.
— Мені нічого тут робити через три місяці, і ви про це знаєте, — сказав Теодор. — Мені потрібно побувати в шахті сьогодні або завтра.
— Але ж вода ж піде! — вигукнув я.
Мені стало шкода Родрігеса. Він ні в чому не винен. І покликав мене, щоб хтось міг підтвердити, що в шахту спускатися неможливо.
— Я встигну, — заперечив Теодор. — Я бував у значно гірших халепах. Ви не уявляєте. І завжди повертався. Я ж на роботі.
— Ми всі на роботі, — сказав я.
Родрігес перебирав на столі якісь папірці. Боротьба з Теодором лягла на мої плечі.
— Але якщо я не піду в шахту, то не відбудеться відкриття.
— У нас у шахті вже всі відкриття зроблені.
— Так? Що ви тямите в энтомологии?
— Нічого.
— Тоді як ви можете стверджувати, що все відкрито?
Він розкрив теку, що покоїлася у нього під пахвою. Там, між двома аркушами прозорого пластику, лежав, немов велика коштовність, шматок крила метелика. З долоню, не більше. Він був глибокого синього кольору, але я ж бо знав, що варто повернути його на декілька градусів — і виявиться, що він оранжевий, а якщо повернути далі, то він позеленіє, потім спалахне червоним золотом.
— Знаєте, що це таке? — запитав Теодор.
Мені не подобався його екзаменаторський тон.
— Знаю, — відповів я. — Чом не знати. Це метелик, його називають у нас райдужницею. І іншими іменами.
— Ви його самі бачили?
— Сто разів.
— Що ви про нього знаєте?
— Нічого особливого. Живе на деревах.
— Розмір?
— Вони високо літають. Ну, до півметра в розмаху крил.
— А скільки крил?
— Два, чотири? Не рахував.
— Вісім, — сказав Родрігес, не відриваючись від папірців. — І шість пар ніг. Мені одного разу хлопці принесли. Я хотів зберегти, відвезти додому, але міль з'їла.
— Ви можете мені спіймати хоча б один екземпляр? — запитав професор.
— Коли ж? Зараз їх немає. Будуть дерева, будуть і метелики. Тому вам і радять приїхати через три місяці. Намилуєтеся собі на втіху. Тільки смердять вони сильно. Гірше від нашатирю.