Казка про плуга

Сторінка 3 з 5

Харчук Борис

Він жене, а Дем’ян сидить на ньому і керує за вуха.

— Кузьмо, до мене! — гукає братові.

Кузьма не став чекати, підбіг, сів на вовчий хребет, вхопивши Дем’яна за плечі.

Вовк і давай гасати вигоном. Як не хоче, як не старається, щоб скинути їх, а не може. То присяде, то плигне. Гарчить, піна йому з рота падає клаптями, та не заверне голови, не вкусить. Даремно клацає зубами. Дем’ян держить його за вуха, а Кузьма підпихає ногами в боки.

Хлопці прогнались верхи на сіроманцю через село. Вернулися, промчали назад. На вигоні він луснув, і дух з нього вийшов геть — на радість людям.

Село дякує Кузьмі й Дем’янові, а сільський Голова і Стражник вирячили очі: ще ніхто такого не бачив, щоб вовка було зловлено за вуха.

— Видать, не прості ці удовиченки,— сказав Стражник.— Малолітки, а що уміють?.. Потрібно на них донести куди треба...

— Ці удовиченки будуть або великими злодіями, або великими людьми. Донести! Непремінно донести! — стверджував Голова.

Мати це почула, стала і загородила собою Кузьму і Дем’яна.

— Що вам до моїх синів? Вони перемогли і здолали сірого вовка,— голосно кинула в обличчя обом верховодам, а тоді сказала: — Ви страшніші від вовків. Ви — Спиновики.— І стояла — сива і горда.

Сільський Голова підняв свою довгу палицю:

— Ти мені кинь про всіляке таке...

Стражник його втихомирив: він знав, що люди не дозволять торкнутися до матері та її синів пальцем.

Тепер череди паслися, де хотіли. Заходили глибоко в ліс. Пастухи знаходили худобу по дзвіночках, які були начеплені на шиях корів, телят і овець.

Ніщо, здавалося, не віщувало біди. Весна видалася теплою. Село обсіялося, плекало надію на погоже літо й суху осінь, думаючи: буде чим платити данину тому Змію-чотириголовцю та й чи собі щось залишиться. Тут і задощило. Зливи змили поле й городи. Річка вийшла з берегів. А потім ударила страшна посуха: все вигоріло.

Кругом стало чорно. Голодна худоба никає по вигону. Люди мов тіні.

Та це ще було півгоря. Упало повне горе: за Царським наказом Царські слуги — Змійовики-Спиновики — пішли по хатах, підчищаючи до останньої зернинки, а тоді забрали на вигоні худобу й погнали табуни за табунами.

Плач і розпач устали над селом: голод.

Кузьма і Дем’ян не знали, що діяти, мати хитала головою:

— Що не вимокло, те вигоріло. А що не вимокло й не вигоріло, то забрано. Аж тепер нам капець...

Ще була жменька борошна. Хлопці принесли з лісу соснової кори, натовкли. Мати замішувала її з борошном, варила затірку. Сама їла чи ні, аби вони посьорбали. А коли й того не стало, вона зняла з горища в’язку грибів і сказала:

— Ось все, що у нас залишилося. Будьте ощадні, діти, варіть по одному грибочку, може, перебудете зиму. Сама ж перезимувати вже не мала надії.

Кузьма і Дем’ян одяглися в сіряки, подалися у ліс: може, надибають якусь кислицю а чи трапиться заєць? Вернулися з кетягами замерзлої калини.

Мати начеб спала. Почула, що сини в хаті, й розплющила очі.

— Така червона калина,— вимовила.

Вони дали їй цілий кетяг, але вона взяла собі лише бубочку.

— Ніякого спадку у вас нема,— вела слово за словом.— Ото тільки під порогом закопані ковадло і молот, які впали з неба в ту ніч, як ви народилися...— кинула до рота бубочку калини. Очі заплющилися: мати заснула всмерть.

КУЗНЯ

Кузьма і Дем’ян стали жити самі. Нічого в них не було, крім заповіту матері — відкопати під порогом ковадло і молот.

Коли хлопці видобули ковальські інструменти, вони засвітилися осяйним блиском: анітрішки не заіржавіли, хоч і лежали в землі. Кузьма взяв молот і відчув, як його руки наливаються силою. Дем’ян підняв ковадло — його руки теж відчули міць і снагу.

В тій половині хати, де стояли корова, телиця й вівці, було зроблено кузню.

Дем’ян і запитує Кузьму:

— Що ж ми куватимемо, брате?

Кузьма подумав і каже:

— Давай кувати мечі й списи, озброїмо простих людей, рушимо війною на таких, як Голова і Стражник, на самого Царя — чотириголового Змія...

Дем’ян довго мовчав. Кинув коротко:

— А чи тора? — і знову мовчав.

Тоді твердо:

— Ні,— відповів,— брате. Не пора...— Й казав: — На війні загинув наш батько. З війни ніякої користі нема. Ліпше ми викуємо залізного плуга, а там побачимо...

Кузьма зміряв брата своїм твердим поглядом і згодився:

— Твоя правда. Дерев’яною сохою дороблюватися хліба важко. Соха і Цар доводять до голоду. З голоду померла наша мама. Якщо ми подужаємо соху, то колись подужаємо і Царя, і Змієвих Спиновиків...—Брати розмовляють, а Стражник підповз до кузні, припав вухом до щілини і наслухає. "Чи бачиш, вже вони діло замишляють? — закарбовує собі й посміхається: — Ну, я недарма на Царській службі. Я не марно Царський хліб жую..."

А хлопцям байдуже. Випалили в лісі березового вугілля. Міхи роздмухнулися, загуло в горні, У кузні край лісу і край води задзвенів молот.

Сипляться іскри — розжарене червоне залізо лягає на ковадло, молот його розрівнює.

Кузьма і Дем’ян міняються місцями: то один стає молотобійцем, то другий. В обох чуби мокрі. У перерві, коли над горном синіють вогники, а залізо нагрівається, вони трохи перепочивають.

— Знаєш, Дем’яне, що я хочу тобі сказати? — запитує Кузьма й поводить чорною бровою.— Скуємо плуга і подаруємо людям. Віддамо за так.

— Я те ж саме хотів тобі сказати, та ти мене випередив,— обзивається Кузьма.

В кузні душно. Не звітрюється дух горілого — пахне важкою працею.

Кузьма схотів розчинити двері, впустити свіжого вітерцю, а двері не піддаються" мовби за ними хтось стоїть. Виглянув, спохмурнів, але стримався.

— А, то ви, пане Стражнику? — гукнув.

— Це я! — гаркнув Стражник. Ввалився і почав сердито, строго: — А шо ви, удовиченки, тут майструєте? Що ви зібралися дарувати людям?

Дем’ян кинув братові бровою, щоб той узяв двері на защіпку, а тоді каже:

— Пане Стражнику, ви, певно, не один день за нами слідкуєте і вивідуєте?

— Служба! — не відмагається Стражник, посміюючись глузливо.

— Ну, й нишпоріть собі на здоров’я, але щоб нам від того не було жодних збитків, ми зараз вкоротимо вам язичка. Навіщо вам, пане Стражнику, бути —таким язикатим?

Той скипів. Та не встиг опам’ятатися: Кузьма узяв його за плечі, а Дем’ян обценьками і вкоротив йому язика.