Швидше ноші!
Юрасик.
Чугайстрів син із мертвих зміг підняти.
Про це узнають завтра всі Карпати.
Кілька партизанів з ношами забігають у хату. На подвір'ї така тиша, що кожне дихання збуджене, кожен шелест чути. Вечорова заграва над відрогами згасає і розгортається сиза пелена. Ніби пісня почулася десь удалині. Ні, ні, то не пісня, звідки тепер лунать пісням серед придушених верховин? Лише стогін пронесеться чи, може, зойк передсмертний.
Виносять комісара. Він блідий. Голова і груди забинтовані, перев'язана прострелена рука, лише в очах залишився колишній вогонь сильної звитяжної людини. Комісар подає знак, щоб зупинилися партизани. Ноші обережно опускаються на колоди. Всі стоять онімілі від дивовижного воскресіння свого любимого комісара.
Комісар.
Спиніться, друзі, тут поставте ноші.
Бабуся.
Невже ж і справді був на Черемоші
Отой Чугайстер, людоньки, скажіте?
Ожив наш гість! Хай буде вічно жити.
Хай доля дасть у щасті кращий кусень.
Комісар.
Вшануйте, друзі, подвиг цей бабусин
Вона мене від смерті виривала,
Цілющим зіллям тричі напувала.
Вклоніться їй і ніжно обійміте,
Як рідну матір найрідніші діти.
Медсестра.
Не ми, а ви спасли нам комісара
Від смерті невідступного удару.
Цілющим зіллям, ласкою живою
І щирих сліз казковою водою.
Вартовий.
Товариш командир, я бачу на узліссі
Загін великий — чоловік із двісті.
Командир застави.
Навстріч — заслони, кулемети к бою!
Вартовий.
На ворогів не схожі, йдуть юрбою.
Юрасик.
Співають пісню нашу — це гуцули.
З Поділля, мабуть, в гори завернули.
До подвір'я доноситься пісня, не дуже голосна і бадьора, але дружна, гуртова. Видно, що співають іі люди стомлені, знесилені, збуджені великим щастям.
Як прийде друг — він стане брат,
Поллється пісня мила.
Нехай не йде чужинець-кат —
Привалить кожна брила.
Утопили б нас у ложці
Вороги заброди,
Та звитяжні черемошці
Не здадуть свободи.
Пісня то обривається, то знову підіймається далекою луною у міжгір'ях. За скелями чути голоси. Це гуцули розходяться в різні боки до своїх поодиноких дворів, розкиданих по гірських полонинах. Вони ще ріднішими сіали від біди великої та від порятунку негаданого
Голоси.
Прощайте, люди!
Йдіть собі здорові!
Віддайте партизанам, що є в схові,
Овечку чи козлятко десь в ярузі!
Спасибі вам, герої, вірні друзі!
Молода Смерічка.
Гуцули йдуть, вернулись наші друзі!
Столітній Бук.
Засяють ватри знов на виднокрузі.
Ганя.
Бабусенько, я бачу Вуйка Тита...
Юрасик.
А он за ним коваль, Паньків Микита.
Вони вже близько, їх веде Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер.
Бабуся.
Ізнов Чугайстер... Де він взятись може?
Що казка та накоїла, о боже!
Пісня затихає. Чути вітальні вигуки. То розвідники зустрічають своїх товаришів і гуцулів. На подвір'ї з'являється юрба людей. Партизани обтяжені зброєю — у кожного бійця по два автомати або карабіни. Гуцули без верхнього одягу, замучені, замазані в глину, але збуджені радістю визволення. Серед юрби г е н е р а л-Ч угай-стер. Він, здається, аж помолодшав за цей час, ніяка втома його не бере. Уздрівши свого бойового побратима, свого комісара, що лежав на ношах, сповитий бинтами, старий генерал припав до його узголів'я. Радість, біль, тривога і нездоланна віра в життя, в перемогу переповнювали серця друзів — легендарних партизанських ватажків, їхньої тихої і схвильованої розмови ніхто не чув у збудженому гаморі вируючого натовпу.
Ось до свого залюдненого подвір'я прибіг і сам господар — батько Юрасика і Гані. Він обіймає дітей, стареньку матір.
Батько.
Йой, мамцю рідна, любі мої діти,
Я повернувся аж із того світу.
Ми всі були у глибині могили,
Просили їх, аби спочатку вбили,
Та ні, живими стали закидати.
Який то жах, моя старенька мати.
Уже земля на голови нам тисне...
І раптом чую: поруч хтось як свисне.
І стрілянина — прямо громовиця.
Заскреготала, задзвеніла криця.
"Капут! Капут!" — кричать оті катюги.
"Чи ви живі?!" — хтось кличе раз, удруге. "
Живі, живі!" — взялися ми гукати.
І чуємо, як дзенькнули лопати.
І дужі руки підіймають вгору
На білий світ, несуть у тишу бору.
Сам генерал мені подав баклагу,
І я з питтям відчув живу наснагу.
Юрасик.
Не генерал він, а Чугайстер, тату,
Який синка послав у нашу хату
І врятував від смерті комісара.
Мене і Ганю виніс з крутояру.
Батько.
Можливо, і Чугайстер з Задніпров'я.
Бабуся.
О, дай йому багато літ здоров'я.
Але не вірте. То в казках буває,
Що ніби десь Чугайстер е у гаї
Над Черемошем. А шукати годі...
Генерал-Чугайстер.
Чого ж це так? Тож вірять у народі,
Що є Чугайстер добрий, — бути має,
Який людей з неволі визволяє,
Закопаних на світ виносить з ями
І водить їх щасливими плаями.
Нехай це казка, хай гаряча мрія,
Але ж вона прибавила довір'я,
Хоробрості твоїм онукам, нене.
Ідеться тут, звичайно, не про мене.
Хіба не так?
Бабуся.
Так, так, мій любий сину.
Дай подивлюсь на тебе хоч хвилину.
Йой, дітоньки, і справді це Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер.
Молодий гуцул.
Живими він підняв нас із могили,
Вернув нам світло, влив цілющі сили.
Други й гуцул.
Навік приспав чужинців, як Горбину.
Ганя.
Колись Олеся красную хустину
Чугайстрові свою подарувала,
Як черемошців вивів з-під завалу.
Та де у мене та святкова хустка?
Ми дуже бідні, у коморі пустка.
Є кісники,неначе мак, червоні,
Беріть, вони згодяться у загоні.
Як будуть нові люди приходжати,
Хай на кресані стануть нашивати.
Ви любите, у кожного ж на шапці
Червона стрічка, наче промінь вранці.
Генерал-Чугайстер.
Забув було. Так ось твоя хустина,
Лежала проти штабу, біля тину.
Ганя.
Спасибі, тож візьміть її від мене.
Генерал-Чугайстер.
Червона хустка буде як знамено.
В'яжіть, хлоп'ята, хустку до жердинки
І бережіть дарунок верховинки!
Юрасик.
А я, Чугайстере, дарую вам денцівку,
Мою кленову випалену цівку.
Послухайте, яка вона співуча,
Коли заграю, чує кожна круча.
Бабуся (сама до себе).
І я вже чимось маю догодити.
Тож обіцяла курочку зварити,
А де ж вона поділася, йой, леле?!
Мабуть, зайшла в царинку до Стомели.
Юрасик лунко виграє на сопілці. Бабуся. біжить шукати свою курочку. Сходяться і сходяться дівчата, жінки привітати своїх рідних. Радісні, збуджені вигуки зринають у гурті щомиті. Гуцули несуть в барвистих хусточках їжу, питво і роздають все те партизанам і своїм чоловікам, братам. Біля комісара на ганку стовпилися легіні. Вони, мабуть, просяться в загін, інші розбирають свою одежку, залишену ворогами на подвір'ї.