—— Бо таки чула, щоби я з того місця не рушилася, що чула! — б'ється кулаками в груди заспана Доська.
Я тільки підсміхався, але Мартина не зраджу, бо по-що? Добре, що привіз мене.
А в хаті так тепло. Все помите, вичищене, аж блищить.
А завтра Святий вечір.
— Чуєте люди? Завтра Святий вечір!
СВЯТИЙ ВЕЧІР Чекаєш першої зірки.
Ось і вона! Хто має час, накриває або помагає накривати стіл. Парубок приносить "діда", себто житній сніп, і ставить у кутку, пастух кидає під стіл в'язанку сіна і розстелює дідух по підлозі. "А тепер уважати на вогонь!" — остерігає усіх; він старий, йому й остерігати вільно. Не одно пережив і не одно бачив на своїм віку. Пожежі від дідуха також.
— А не забудьте там про часник! — кличе мама з кухні.
Кладуть часник під обрус на чотирьох кінцях стола, бо він має велику силу, його ароми бояться усякі недуги. Поміж тарілки кидають гіллячки темно-зеленої соснини. Та ще з ялинкою клопіт. Хоч вона буцімто й не наша, лиш з далекої півночі прийшла, але так вдомашнилася в нас, що тяжко знайти священичу хату, де її не вбирали б.
Ось і ялинка готова. Така пишна й розкішна, хоч малюй. А що буде, як по вечері всі свічечки на ній засвітять! Розкіш одна...
Нараз відзиваються пси, і в сінях чути шурання ніг. Входить дівчинка, обкручена великою маминою хусткою, бо надворі мороз, і каже: "Просили вас татуньо й мамуня, і я вас прошу на коляду". Проговоривши ті слова, подає миску з дарунками, між якими бувають горіхи, мед, медівники, на що яку хату стати.
"А чия ти, доню? — питають її, вона каже, й записують на листочку паперу. — Подякуй мамуні і проси тату— " ня, щоби на другий день свят прийшли до нас на вечерю".
Та ще вона не зачинила за собою дверей, як увійшов хлопець. Так само кланяється і просить на коляду. За ним другий, третій, десятий. Хлопці й дівчата сиплять-ся, як з мішка. А всі такі повновиді, веселі, здебільшого багацькі діти.
Перейшли.
Тепер батько бере тарілку з просфорою, помащеною медом, всі підходять до нього, діляться нею і бажають собі усього добра.
1 про челядь на забувають. Батько й мати виходять до кухні, де накритий стіл до челядної вечері, і так само обмінюються бажаннями. З усіма, хто там є. Не дай Боже, обминути кого!
Що лиш тоді вертаються до їдальні, до пісного борщу з ушками, до риби студженої і смаженої, до голубців з грибками, до пиріжків з капустою і з сушеними сливками, до сушені, що її подекуди зовуть "узваром", і до куті на-зимно. Страв повинно бути дванадцять, і як почислити все, що на стіл подадуть, то стільки й буває, бо Бог ласкав, не відмовляє родючої сили нашій землі.
"А квокати не будете?" — питається мама дітей.
Дітям того двічі й казати не треба. Вже вони під столом, у сіні. А там горіхи, ліскові й волоські, і цукерки в таких гарних папірцях, що аж їх обдирати жаль. Знаходять, тішаться, обмінюються ними, поки у вікні не появляться хлопці зі звіздою й поки крізь шибки не залунає коляда. Проспівали, й тато дає їм рукою знак, щоб ішли До кухні, де їх обдарують. Пішли, а на їх місце надтягнули ДРУгі, й треті, четверті, бо це їх свято, свято коляди. Як село довге й широке, скрізь вона лунає, а вітер її звуки несе і зв'язує з такими самими колядами по інших селах, по щлім краю, по всіх отих широких просторах, де живе наш народ. Коляда, золотий, небесний обруч, один із тих нечисленних, що тримає вкупі все, що своє, рідне, власне, святе...
Гаснуть свічечки на ялинці, і догоряють свічки в ліхтарях на столі, мама останки страви виносить до другої кімнати для духів, а челядь з кухні недощжену страву вгортає до путні й кладе в саду для вовків. Зорі меркнуть, 3*теР шумить і білим снігом обтулює дерева, хати та заду-896 стежки й дороги. Село спить...
СЕЛО В ГОСТЯХ
Другий день свят.
Село має прийти на приходство в гостину.
Не ціле, — ті господарі, що на Святий вечір прислали дарунки, яблука, мед, медівники тощо, — душ двадцять кілька. Але де їх посадити? Хата мала. Ще найбільша кухня.
В кухні стоїть велика шафарня з переділками на муку й на крупи, до неї присувають столи і столики з покоїв, накривають обрусами, ставлять свічки в ліхтарях, тарілки й увесь потрібний посуд. Гості сидітимуть на стільцях і ослонах. Місце для всіх.
Страви вже давно готові. Сусідки помагали варити, мама лиш доглядали, щоб буяй смачні. Небагато цих страв: борщ, зі схабом гижки і кутя. Тут не в їжі діло, а в тім, щоб бути на вечері.
Горівки не дадуть, бо не годиться. Ще перед святами привіз Мартин чвертівку бережанського пива. Вип'ють по дві, три склянки, в голову не піде. Борщ у величезнім, залізнім баняку під покривою докипає на кухні. Гижки і кутя в комірці, на зимнім. Мама ще раз кидає оком на стіл, чи все в порядку. "А про хліб ми забули! — кличе. — От, бачите! І солі також нема".
Доська крає хліб, один і другий бохонець, та кладе тарілки з сіллю. Зітхає. "Боже, коли то вона віддасться за Семка і коли Семко прийде на таку вечерю?.." А Семко якраз убігає в хату. "Ідуть, ідуть! — кличе. — Вже вийшли з церкви!"
Доська до нього: "Чось так кричиш, буцім по-людськи говорити не вмієш! От краще від пива чіп відбий, бо люди пити схочуть, а ти щойно зачнеш з бочкою возитися".
Вона хоч ще не віддалася, а вже гримає на нього, як на свого чоловіка. Хай привикає... Але Семко не гнівається за те. Таку вже вдачу має, що любить гнів у сміх обертати. "Дякую тобі, — каже, — щось ми пригадала, бо я так на тебе задивився, що й про пиво забув".
А все ж таки бочівку з пивом прикотив, підніс, поклав у ріжку на ослоні і підпер двома полінами.
— Та-ак! Але чіп відіб'ю аж за вечерею, щоб ліпше шумувало.
— Як собі хочеш. То вже твоя справа.
— Кажеш?
Я при вікні торчу, з ногами на ослоні. Вікно подвійне, в кухні тепло, морозу сильного нема, шибки чисті, як у літі. Так гарно. Не біло, а синьо, буцім хтось сніг синькою приправив. І ясно так, що аж до церкви видно. Видно, як тато сходять з гори, як дяк Янчинський підтримує їх під руку, бо стежка сильно вишморгана й не тяжко посовгну-тися. А за ними гурт господарів сходить. Сніжок політує й сідає на шапках, на чорних комірах від кожухів.
Пастух відчинив браму — увійшли.