Невеличкого росту, сухорлявий, все дуже гладко виголений і старанно вдягнений. Сорочка, як сніг, біла. Мав годинник і носив золотий перстенець. Це мені дуже імпонувало. Та ще мав він доволі вузькі пальці з гострокінчас-тими нігтями. Пальці були все чисті, а нігті аж світилися. Скільки разів моя рука стрінулася на рисунковій дошці з його рукою, я паленів зі встиду, бо на моїх пальцях все були або сліди чорнила, або останки шоколаду, який я тоді дуже любив. Після кожної лекції давав я собі слово честі, що поправлюся, пробував навіть нігті гостро затісувати, але охоронити їх від чорнильних плям я ніяк не міг.
Панькевич у першу чергу хотів виробити в мені почуття лінії, щоб вона була легка й жива, така, яку бачило око в природі, головно на квітах. За почуттям лінії йшло розуміння форми.
Казав мені рисувати книжку, склянку з водою і з ложечкою, листок тощо і дуже дбав, щоб я не рисував як-будь, лиш пильно приглядався до предмету. А мені натомість дуже хотілося робити портрети, і то олійними красками. Він тільки усміхався, почувши таке моє передчасне бажання.
Раз запросив мене до себе на станцію, на Адамівці. Я прийшов. Показав мені цілу збірку своїх рисунків вуглем, чорною крейдою і сангвіною. Були там дійсно мистецькі твори, але мені найбільше подобалася його "Матура" — стара злюща жінка, що в одній руці тримала шматок хліба, а в другій нагайку, мовляв, як хочеш колись їсти свій власний хліб, то тепер учися, небоже! Висіла ця страхітна "Матура" над ліжком митця.
Коли в Бережанах влаштували перший прилюдний великий концерт із фанговою лотереєю, призначений на дохід нашої бідної шкільної молоді, то Панькевич жертвував на цю лотерею олійний портрет Шевченка — розуміється, в шапці й у кожусі. Я не міг надивитися на нього і за всі гроші, які мав і які дістав від діда, від тітки й вуйків, закупив льоси, але все-таки портрета не виграв і, розчарований, вернувся додому.
В гімназії учив рисунків директор народної школи, що настав по Казенці, Костецький, але поза менше або більше добре відрисовування літографічних зразків, яких у рисунковій шафі була велика сила й які собі кожний із учнів вибирав по власній уподобі, він не виходив. Куди більше навчився я від якогось Навроцького, що приїхав з Америки і в конвікті Бехонської учив природописних наук та англійської мови. Виголошував також прилюдні виклади про поодинокі Шекспірові драми, а в хаті в себе робив досліди хімічні й мало хати з димом не пустив.
Коли Панькевич пішов на дальші студії до Кракова чи Відня, я познайомився з нашим церковним малярем, Хо-миком, батьком відомого письменника36, в якого на станції стояв наш пізніший модерніст-письменник Михайло Яцків37. Я дуже любив дивитися, як Хомик з вітхненним апостольським обличчям компонував якийсь релігійний образ і як на крейдяні контури накладав краски. Робив це просто з голови, без моделі, імпровізував.
Боже ти мій! Скільки таких Хомиків потонуло в морі нашого забуття! Ніхто й не згадав про них, не пом'янув їх Добрим словом. 1 скільки разів дивимося на якийсь старий образ у церкві або на портрет у хаті й кажемо: "Який добрий малюнок. Цікаво, хто його малював? Мабуть, якийсь **УЖинець", — заспокоюємо себе. А всілякі Іванські, Юрки Райзнери та Хомики лежать тихо в забутих могилах.
Я дуже любив спів і музику, але за малярством пропадав. Знали це в Бережанах і все мені давали якусь роботу. Рисував я портрети тодішнього міністра освіти Гавча, й інспектора Гікля, й нашого директора Куровського, й інші. Оправляли їх у золоті рами й вішали в дирекції й по класах.
Було мені 13 літ, як помер відомий наш письменник, товариш Маркіяна Шашкевича, Микола Устиянович. Батько мій, коли ще був молодим священиком у стрийських горах, пізнався з ним і дуже його цінив. На вістку про його смерть приїхав до Бережан і подбав, щоби бережанці гідно пом'янули заслуженого покійника. В церкві влаштовано високу могилу, обложено її рутою і барвінком, обставлено ялицями, все було, як годиться, тільки портрету бракувало. На щастя, в однім із дідових альбомів знайдено гарну фотографію з підписом "Микола Устиянович", і мені казали з неї зробити портрет. Часу було мало, один день. І мені чомусь-то здавалося, що як мало часу, то й портрет слід робити малий. І почав я робити цей малий портрет, і то чорною крейдою. Думав, що минуся, бо ніяк мені не вдавалися ні гарні, м'які контури поетового обличчя, ні його шовкове волосся, ні навіть скунксове хутро. Але якось я зробив цей портрет, і за деякій час у "Ділі"38 появився допис про Устияновичеві поминки в Бережанах. Дописувач згадав і про мій портрет, називаючи мене "многонадійним молоденьким малярем", чи якось подібно. Донині тямлю, як мені було соромно й прикро. Я чув, що портрет був марний, а мене похвалили за нього. Та на тому не кінець. Товариші стали мене прозивати "многонадійним", а професор Дуткевич на найближчій лекції прозвав мене Богданом Богомазовичем. А все ж таки я не зразився і в четвертому класі став малювати олійними красками. (Один із моїх тодішніх малюнків переховався донині.)
Та ще любив директор Куровський гарне й чисте письмо. Вибирав собі в гімназії двох-трьох "гарнописців", і вони готовили для нього каталоги й звіти для ради шкільної краєвої. Якийсь час належав і я до отих "секретарів", як нас товариші прозивали. Не раз бувало в класі погано — професор розізлився чогось, сипляться двійки, аж тут терціян стукає у двері: "Пан директор кличуть (ім'ярек) до канцелярії". 1 отеє, замість тремтіти в класі, сидиш собі в просторій, ясній, гарно прибраній канцелярії і — пишеш, каліграфуєш.
Так, так. Мистецтво в бережанській гімназії було не без значення!
Крім рисунків, я дуже любив лектуру, зокрема, повістей та поезій.
Тут я багато завдячував свому "інструкторові" (так тоді казалося) Дмитрові Бахталовському.
Він був багато старший від мене, але поводився зі мною дуже чемно й ввічливо, ніколи не приказував, лиш казав "прошу", і я його любив та шанував. Він навчив мене поправно писати по-польськи й по-українськи та дав також підстави німецького правопису. А вчив мене, так сказати, практично. Передиктував протягом декількох місяців "Бандуриста", "Псалми Русланові"39, "Думи мої" і деякі частини Квітчиної "Марусі", а з польської літератури "Яна Бєлєцького" та "Марію" Мальчевського40.