Казка мого життя

Сторінка 16 з 57

Лепкий Богдан

Зокрема, цікавився тими, що виявляли хист до мистецтва або до якогось одного предмету, як ось до математики. На його гадку, ті, що всі предмети рівно добре знали й кожну лекцію витверджували "на бляшку", це "ковалі" (по-бережанськи куйони), що можуть стати дуже чесними громадянами, але середньої міри, а йому, як директорові, хотілося, щоб з Бережан виходили люди знатні й імениті.

Тому-то й стягалися до бережанської гімназії всілякі співаки, музики й малярі, які деінде не могли собі дати ради, а в Бережанах все-таки здали матуру і часто-густо не завели сподівань директора Куровського. Тут за моїх часів кінчив гімназію наш відомий композитор Січинський23 і талановитий маляр Юліан Панкевич24. Тут

Орловський написав на похорон свого товариша похоронний марш "Со святими" ("В могілє цємней"), що як чорний серпанок жалю, відірваний вітром від бережанської гімназії, полетів далеко-далеко, ген аж крізь океан. Тут цей самий Орловський, що носив цвікер і грав в гімназійній оркестрі на контрабасі, написав, як учень VII класу, композицію до першого кримського сонета Міцке-вича , що довгі літа втримувалася у польських концерто-вих репертуарах.

У гімназії були два хори: український і польський. Український співав у церкві, а польський в костелі. Хори були мужеські й мішані.

У нижчій гімназії, поки не прийшла мутація, співав я разом зі своїми товаришами, Яричевськийг6 та Ярославом Гургулою в сопранах. Яричевський і Гургула вже хлопцями читали ноти, як книжку, вміли й повести хор, а Яричевський навіть пробував компонувати. Я хоч учився грати на фортепіано, такої штуки не втяв.

З диригентів нашого хору, зокрема, вбився мені у пам'ять Луць Курманович. Прийшов до Бережан уже дещо старшим. Гарний собою, чемний, з добрими товариськими формами, став скоро любимцем і бажаним гостем у кращих бережанських домах. Просили його, щоби співав. Сідав до фортепіано й акомпанував собі. Голос мав того типу, що Мишуга27, незвичайно м'який і милий, з якоюсь своєрідною краскою. Здавалося чомусь-то, що другого такого голосу в цілім світі нема. Може, й не було б, але ди-ригентура й спів на похоронах, наперегони з вітром, а часом і наперекір морозам, а в кінці служби нашій Мельпо-мені28 не дали як слід розвинутися цьому співакові з Божої ласки.

З голосів донині причувається мені Фицак. Його прозвали в гімназії Дон Фіцакко. Високий, чорний, довгошиїй, як заспіває, бувало, басове соло "Ісполь небо, небо і земля", то свічки в найближчім павуці гасли, а шибки У вікнах дрижали, дзеленькотіли. Був це мало сказати Незвичайний, а якийсь несамовитий голос. Який жаль, що Помер передчасно! Зачадів...

Знайшли його ранком неживого при самих дверях. Доволікся до них із ліжка, але відчинити не вспів... Ка-ЖУГЬ> що директор Куровський, як його повідомили про

в— Легший, т. 1

641

такий трагічий кінець Фицака, відвернувся і став пильно хустиною протирати цвікер і очі... Плакав...

А наш хор у церкві довго не користувався тими піснями, що в них соло співав Фицак.

За директора Куровського зимою, в четверги, в годині п'ятій, відбувалися в гімназії музично-декламаційні попи-си, що нагадували колишні студентські концерти в єзуїтських колегіях і в нашій Київській Академії29.

З канцелярії директора приносив Дам зі своїм помічником декілька старих, шкірою критих фотелів, а з конференційного залу кільканадцять крісел. На них, у першім і в другім ряді, сідали запрошені гості з міста та гімназійні професори. Старші ученики сідали в лавках, молодіш ставали, де лиш могли. Програма була мішана: чергувалися українські й польські твори, оба хори виконували їх як могли найкраще. В оркестрі грали поляки й українці. Із солістів визначувалися флейтист Гільбріхт і скрипак Готліб. Оба непересічні типи. Готліб, старший від Гільбріхта, дуже нервовий, але опанований, скупчений у собі, з тонким лицем відхненного митця. Гільбріхт нерівний, розсіяний, передчасно влюблений в старшу від себе панночку і — в фотографічний апарат. Все його можна було бачити або з флейтою, або з фотографічним апаратом, найчастіше недалеко кам'яниці, де мешкала його улюблена панночка. Раз прийшов до мене, приніс її фотографію і просив, щоби я зробив йому з тої фотографії портрет, і то олійними красками, не інакше. Довго я випрошувався, казав, що таке завдання не по моїх силах, але врешті — зробив. Гільбріхт був захоплений, і коли я на однім із полисів декламував Федьковича "Сонні Мари"30, він, на другім кінці зали, схований за шафу, вдавав флейтою флояру. Гостям дуже подобалася ця точка. Професори ходили на наші концерти, але нарікали на них: казали, що директор з гімназії робить якусь буцімто консерваторію і що учні, замість учитися шкільних предметів, грають та виспівують цілими днями, що аж вуха в'януть. Директор, може, й чув ці нарікання, але не зважав на них, бо дуже любив спів і музику. Сам гарно грав на фортепіано і особливо любив грати на фісгармонії. Ходив на проби хору й оркестру, слухав, часом похвалив, але своїх вказівок не давав. Казав, що найцінніше те, до чого хлопці самі дійдуть, а не те, що їм накинеться згори.

І хлопці дійсно самі доходили, дякуючи таким провідникам, як Сочинський Денис, Луць Курманович або Орловський.

Іноді хор був дійсно знаменитий. Не забуду, яке могутнє враження викликав він, коли я перший раз почув Ніжанковського31, "Гуляли" і "З окрушків". Провадив тоді цей хор, мабуть, Кирилович, що пізніше був катехитом у Коломиї.

Офіційним учителем співу в гімназії був Бургерт, мабуть, чех, що, хоч довгі літа мешкав у Бережанах, ні нашої, ні польської мови не навчився. Це й було одною із причин, чому між молодшими учнями не мав тієї поваги, без якої учитель не може добре вчити. Спів був предметом надобов'язковим, але всі знали, що директор любить співаків, і тому всякий записувався на цей предмет, оскільки не був стовідсотковою "рибою" (фішом). Бургерт, зі скрипкою в руці, обтирав хустиною спочене чоло, вибивав такт ногою, то співав, то кричав, але з його інтервалів, пасажів та з сольфеджіо все одно нічого не виходило. Користали тільки деякі, що мали окремий хист до співу, інші як нічого не вміли, так і не навчилися нічого.