Заіржав кінь, забив копитами, з ніздрів дим повалив — не кінь, а змій! А Сабайдон скоріше у сідло, та за вуздечку, та давай чорта нагаєм краяти. Звився чорт то попід хмари, то понад землею, то по воді, то понад травами! Як оглянеться Сабайдон — а за конем сліди як від рук людських тягнуться. Носився чорт, носився — все пробував козака із себе скинути, а Сабайдон все сильніше чорта стискає та нагайкою пече й пече. Довелося чорту нести козака, куди вже він правив. Домчали до монастиря за якусь годину — а там уже пустельник дожидається. Вхопив він коня за вуздечку:
— Ага! Попався, голубчику?! Будеш тепер воду у монастир возити, а не схочеш — то циганам віддам!
Задрижав чортяка, впрігся у бочку з водою і потяг на гору. А пустельник дав Сабайдону хрестик кипарисовий та пляшечку води свяченої.
— Оце, — каже, — умиєш дівчину водою і одягнеш хрестика їй на шию — то вже вона і розвідьмачиться.
Зробив Сабайдон, як пустельник велів. Охрестилася дівчина та ще краща стала, як була. А що вже вдячна була Сабайдону за спасіння своєї душі! Так уже дякувала, так дякувала! Навіть перепросила за те, що на вовкулаку обернула. А восени на Покрову зіграли весілля. Зажив Сабайдон з молодою дружиною, землі прикупив, хазяйство завів.
От тільки хвостик у жінки не відпав, — обманув пустельник, та і сварила вона Сабайдона, за чуприну тягала, у шинок не пускала, горілки пить не дозволяла, а за дівками підглядати — то крий Боже!
Гарний козак був, та обабився зовсім!
Мені з жінкою не возиться,
Мені з жінкою не возиться!
А тютюн та люлька
Козаку в дорозі знадобиться!
Гей! Долиною,
Гей, широкою, знадобиться!