Ігор кинувся вперед і потрапив ще до однієї печери, обкладеної вапняковими брилами.
— Олежику, що ти тут робиш?!
— А ти як посмів іти сюди? — Олег замовк, побачивши дорослих.— Товариші! Єгоре Антоновичу! Я натрапив на партизанську землянку. Ось щоденник командира. Тут, у кінці, написано, що вони йдуть в останній бій...
— Так, у цих підземеллях були партизани,— підтвердив майор.— Уже по війні звідси винесли останки загиблих месників і поховали у братській могилі. Цього ходу, напевно, ніхто не помітив. І про склад снарядів теж ніхто не знав...
— Єгоре Антоновичу, а малюнок ви бачили?
— Де?
— Відразу ж біля входу до печери. Немов цвяхом видряпано на стіні.
Повернулися до малюнка.
Рука давнього майстра зобразила на скам'янілій брилі довгастий предмет із загостреним верхом і трьома лініями, що нагадували стабілізатор сучасної ракети. Біля "ракети" вирізьблено дві фігурки якихось звірів.
— Ця схожа на печерного ведмедя, а ця — на оленя! — підійшов на їхній голос Анатолій Борисович.-— А "ракета", Єгоре Антоновичу, не що інше, як схема загородки, куди давні мисливці заганяли великих звірів. Гляньте, "тіло" зображеного предмета — глибоке урочище, центральний "стабілізатор" показує напрямок заганяння звірів, бо кові — рух нагоничів. Знахідка дуже цінна...
Єгор Антонович познайомив ученого з військовими, розповів про пригоди хлопців під землею.
— Анатолію Борисовичу, як бути з партизанською землянкою, що робити з кістками звірів, адже їх необхідно вийняти до того, як сапери почнуть знешкоджувати снаряди.
— Треба домовитися з військовими, щоб почекали. А ми негайно сповістимо про знахідку дирекцію інституту.
— А перлову скойку зайшли?
— Поки що ні. Однак сліди зовсім свіжі. Коли закінчимо справи тут, знову підемо вгору по Суничці.
Сапери пригостили мандрівників смачною солдатською кашею.
— А ви знаєте, друзі, що наш новий знайомий — майор Сокіл — місцевий житель і партизанив у цих краях,— промовив Єгор Антонович.— Попросимо його, щоб розповів якусь цікаву історію воєнних років.
— У цих печерах була запасна база народних месників,— пояснив Віктор Володимирович Сокіл. — Одного разу фашисти оточили тут невелику групу партизанів. Морили їх голодом, гадали, що партизани довго не протримаються без води. А тоді стали викурювати їх димовими шашками. Народним месникам нічого не лишалося, як прийняти останній бій. Одразу ж по війні в печерах побувала група комсомольців. Вони забрали до місцевого музею речі й зброю партизанів, передали військкомату прапор партизанського загону, який зберігається зараз у піонерській дружині місцевої школи. Командирської землянки, як бачите, комсомольці тоді не помітили. А зараз входити до печер небезпечно через обвали.
— Анатолію Борисовичу,— відірвався од командирського щоденника Єгор Антонович,— а про це особливо цікаво буде дізнатися вам. Ось послухайте:
"12 червня. Тиждень сидимо без харчів. Німці заблокували всі ходи й виходи з печери. Немає води". І далі: "16 червня. Ми врятовані! Петро Васильович Костенко, який вчителював до війни у місцевій школі, знайшов вихід, що веде до річки. По ньому він пробрався туди й наловив молюсків. Дуже смачна і поживна їжа. Нагодували поранених, наїлися самі. Петро Васильович знайшов у одному з них дві перлини — гарні кульки, що переливаються усіма барвами веселки. Подарували їх нашій медсестрі Каті. Сапер Вася Карабан пообіцяв їй оздобити ними сережки до дня Перемоги.
20 червня. Загинув Петро Васильович Костенко. Попав у засідку біля річки. Катя принесла від нього останню передачу — речовий мішок молюсків..."
Перлини могли бути лише в маргаритіферах!
— Де ж той хід до річки? — рвучко піднявся з землі Анатолій Борисович.— Хіба звідси до Сунички недалеко?
— Підземним ходом, навпрошки, зовсім близько,— усміхнувся Віктор Володимирович,— тільки зараз по ньому не пройти — в кількох місцях завалило. Краще верхом податися. Можу вантажівкою підкинути, якщо нетерпець!
— Дякую, Вікторе Володимировичу. Хлопці, Віронько,— на машину!
— Об'їхали яр, звернули на польову доріжку і помчали серед соняшників. Потім минули кукурудзяне поле, лісосмугу й незабаром зупинилися на високому березі Сунички.
— Ось він, той вхід,— показав майор провалля.
Анатолій Борисович і діти вже бігли до річки. Вода так і вигравала між камінням, немов швидше хотіла вискочити на широке плесо. Ігор першим скочив у воду. Нагнувся і вийняв мушлю.
— Вона! Зовсім свіжа, конхіолін цілий!
— А ось і жива! Татку, жива перлова скойка!
— І я знайшов, і я!
Анатолій Борисович тримав у руці великого молюска.
— Відшукали-таки!
Підійшов до майора, обняв його.
— Дякую, Вікторе Володимировичу! — Потім звернувся до дітей: — Вітаю, друзі, з перемогою! А зараз — виходьте з води!
Діти знайшли на березі з десяток мушель перлової скойки, стали загортати їх у вату.
— Анатолію Борисовичу,— підняв голову Олег,— як ви гадаєте, це місце оголосять заповідним?
— Обов'язково!
— Я хотів запропонувати: давайте назвемо його Партизанським на честь Петра Васильовича Костенка, Каті та їхніх бойових друзів! А біля входу до печери поставимо обеліск!
— Пропозиція слушна! Думаю, що нас у цьому підтримають!
— Як будете добиратися назад? — поцікавився Віктор Володимирович.— Адже вечір незабаром.
— Заночуємо тут, а вранці — в дорогу. Підемо вздовж Сунички до греблі, там нас катамаран чекає...
Біля куреня горіло вогнище, діти розпитували вченого про інопланетні цивілізації, про можливість тривалого перебування в космосі. Та Ігорькові було не до того. Сон одразу ж зборов його. Дивне видовище взяло хлопчика в полон — йому снилися коні. Красиві гривасті коні, яких пасли зараз Павлик з Романом. Ігорьок сів на білого коня, і той помчав його до лісу. То був незвичайний ліс. Замість дерев стояли високі папороті, лапаті пальми. Сонячні промені губилися в їхньому верховітті, а в лісі стояла напівтемрява. Грудки розліталися навсібіч з-під кінських копит, так швидко вони мчали. Аж ось хлопець натяг вудила: шлях їм перепинила річка, Ігорьок хотів напоїти в ній коня, однак з куща папороті, що ріс неподалік, прожогом вискочив звір.
— Динозавр! — упізнав його Ігорьок і скочив на коня.— Виручай! — припав до шиї.