Часто над Довбушем та його побратимами нависала небезпека бути заарештованими, і тоді, втікаючи від своїх переслідувачів, опришки залишали Східну Галичину й подавалися в сусідні землі, зокрема в Угорщину. Якщо ж їм не давала спокою і тамтешня влада, то вони поверталися назад у Східну Галичину, і то лише тоді, коли остерігалися, що будуть розбиті переважаючими силами ворога. Натомість, коли кількість ворожих вояків не надто перевищувала кількість Довбушевих побратимів, то опришки мужньо вступали в будь-який, навіть найкривавіший бій і завжди виходили з нього переможцями.
Улюбленим місцем перебування Довбуша було мальовниче село Микуличин, що в Станіславському повіті. Адже саме тут жила його коханка Дзвінка — дружина заможного селянина, до якої він полюбляв учащати. Палко й пристрасно він кохав цю напрочуд вродливу й струнку гуцулку з карими, як у сарни, очима й чорним, як у грузинської цариці, волоссям. Це кохання виявилося для нього, як, зрештою, і для більшости ватажків карпатських розбійників, фатальним.
Причиною смерти Довбуша стало ось що: одного разу Дзвінчин чоловік на ймення Степан довідався про зраду своєї дружини і став ревнувати її до славного опришка, відчуваючи до нього люту ненависть. Довший час він змушений був миритися з цією вкрай ганебною для нього обставиною, і не тому, що боявся помститися Довбушеві, а тому, що вважав його невразливим. Та подальші події розгорнулися так, що ватажок опришків сам накликав свою власну смерть, і ось чому: якось у хвилину душевного розчулення він звірив своїй любасці таємницю про те, що, мовляв, десь поблизу Чорногори він закопав був колись один великий скарб. Ця звістка розбудила в душі Дзвінки почуття жадоби.
І от одного разу, під час любощів, вона запитала Олексу, чи це правда, що його не бере ні куля, ні багнет.
Довбуш кивнув головою.
— І що, милий, хіба справді немає чогось такого, що могло б заподіяти тобі смерть? — далі розпитувала Дзвінка.
— Авжеж, є, — відповів опришок. І після докучливих напосідань своєї коханки він зізнався їй: — Тільки раз, один-єдиний раз у своєму житті я пролив невинну кров. Одна з краплин цієї крові залишилася на золотій монеті, яку убитий мною чоловік носив на капелюсі. Зараз ти бачиш її на моїй крисані. Колись одна віщунка наворожила була мені, що нібито я маю загинути від кулі, відлитої із цієї монети.
І тільки-но Довбуш заснув у обіймах Дзвінки, як вона потай викрала в нього зловісну монету, про яку щойно йшла мова, а тоді взяла й передала її своєму чоловікові. Той відлив із неї кулю і, вирізьбивши на ній хрест, освятив її в церкві, так як це зазвичай роблять зі своїми кулями мисливці, що полюють у Карпатах на ведмедів.
Коли одного вечора Довбуш вкотре постукав у двері Дзвінчиної хати, то вони виявилися замкненими. Злякавшись свого підступного вчинку, Довбушева коханка не захотіла впустити його досередини. І лише після того як Олекса пригрозив, що висадить двері, вона відімкнула їх. У цю мить Дзвінчин чоловік Степан, який причаївся на горищі з рушницею в руках, вистрелив у Довбуша — і славний опришок повалився додолу. Тут на допомогу своєму ватажкові кинулися його вірні побратими, тоді як Степан, непомітно вислизнувши з хати, пустився навтіки, а Дзвінка, зайшовшись плачем, припала до тіла свого коханця.
— Йди геть! Ти зрадила мене, — сказав Довбуш, — маєш за це добру платню — ті дві тисячі дукатів, про які я нещодавно розповідав тобі. А ви, хлопці, — звернувся він до опришків, — візьміть мене на бартки й винесіть на Чорногору, бо там я хочу вмерти.
Коли опришки винесли свого ватажка на Чорногору й поклали його під той старий бук, де він зазвичай вершив правосуддя, Довбуш промовив:
— От і прийшов мій час помирати. Поховайте мене, браття, тут, на Чорногорі, тоді поділіть між собою гроші та й розійдіться. Не опришкуйте більше, бо без ватажка ви станете звичайними розбійниками! — ось що заповів він своїм побратимам перед смертю.
Опришки так і вчинили: виконуючи останню волю Довбуша, вони поховали його на Чорногорі, під вже згаданим старим буком, тоді поділили між собою гроші та й розійшлись по світу.
Історії відомий і народний месник на прізвище Стольнюк, який опришкував у 2-й пол. 40-х років ХІХ ст. Справжній велетень заввишки понад шість футів [6], він відзначався надзвичайною силою, хоробрістю, а ще такими рисами, як доброзичливість і шляхетність. Під час своїх розбійницьких нападів він мав звичай з'являтися у вирізьбленій власноруч дерев'яній масці.
Так само як і у випадку з Довбушем, до смерти Стольнюка спричинилася зрада його коханки. Це сталося ось як: коли одного разу Стольнюк вкотре завітав у гості до своєї любаски, її хату оточив загін вояків. Тільки-но солдати увірвалися досередини, щоб заарештувати опришка, як той так сильно розмахнувся своєю барткою, що її лезо глибоко увігналося в стелю і застрягло там. І в той момент, коли Стольнюк намагався висмикнути свій топірець, вояки накинулися на опришка й зв'язали його.
Під час допиту Стольнюк спробував був заплутати суддю неправдивими свідченнями, але той грубо звинуватив його у брехні. Зачеплений за живе, народний месник гримонув ланцюгами, в які він був закутий, і розлючено вигукнув:
— Ще п'ять днів тому ви, пане суддя, не наважилися б так розмовляти зі мною!
Як і всіх небезпечних злочинців, Стольнюка було засуджено до страти. Коли опришок уже стояв під шибеницею, він, розпізнавши у натовпі не тільки свою матір, але й свою коханку, кивнув їм головою. Після цього він звернувся з останнім словом до народу і з гідністю прийняв смерть.
Тут варто згадати і те, що в боротьбі з опришківським рухом австрійська влада, крім загонів регулярного війська, вміло використовувала ще й допомогу народних месників, які, розкаявшись у власних гріхах, добровільно йшли на співпрацю з нею. Наприклад, коли один із найсміливіших карпатських розбійників якось уночі лежав біля ватри, згадуючи свої молоді роки, то його охопило неймовірно глибоке каяття, адже колись його душу не обтяжувала жодна провина, а руки його ще не були залиті кров'ю. Надворі панувала цілковита тиша. Аж раптом дерева, що стояли довкола, похилились додолу, вогонь погас, а дим від вогнища, загадково клубочачись, став помалу перетворюватися на якусь дивну постать. Враз перед опришком, якого обійняв панічний страх, постав злий дух, що мав довгу сиву бороду. Спершу нечистий, нахилившись над бідолашним чоловіком, заходився насміхатися над ним, а тоді став пропонувати йому усі земні скарби, аби лише той не відмовлявся від свого кривавого ремесла. І хоч як злий дух не намагався спокусити опришка, а проте всі його зусилля виявилися даремними. Більше того: коли опришок перехрестився, нечистий, обернувшись у дим, здійнявся вгору. Схопившись на ноги, опришок побачив, що вогонь продовжує горіти, а його побратими і далі спокійно сплять довкола ватри.