Передусім — одержано формальний папір, що Кармелюк утік з полку, що розбійника прослідкували до самого Проскурова, що звідти він кинувся в наші місця... Я й подався був до судді, але зустрів по дорозі економа, котрий присягався всіма святими, що зустрів Кармелюка, а він його знає прекрасно... Отже, правда,— він тут... Я покинув тоді суддю й усе на світі.,, а згадав свою зіроньку... і звелів звернути з дороги й скакати до пана Пігловського...
Тут пани завернули за ріг у напрямі до будинку батюшки. .
Серце Олесі трепетало; вона стиснула його руками й завмерла в подячній молитві. І радість, і сльози, й слова молитви —— все перемішалося в її приголомшеній душі... Кілька хвилин стояла вона так, схилившись на лісу, не маючи сили рушити вперед. Нарешті, їй пощастило опанувати своє хвилювання, вона згадала, що гості пішли, як видно, до них і що з їхньої розмови можна довідатися ще щось про Кармелюка,— вмить витерла вона з обличчя сльози радості й кинулася додому.
Вона застала вже панів, як вони сиділи на лавочці в садку, що оточував крихітний будиночок її батька; мати стояла перед ними й, низько вклоняючись’, просила зайти до хати.
Янчевський рішучо відмовився прийняти це запрошення; він пояснив, що вони посидять тут тільки одну хвилину, що екіпаж їхній поламався, але в кузні обіцяли зараз же його полагодити, і що пан маршалок негайно під’їде по них, але якщо в матушки знайдеться кухоль холодного меду й шматок доброго хліба, то він охоче підкріпить свої
СИЛИ. .. :
Зрадівши можливості прислужитися чим-небудь вельможному панові, матушка прожогом кинулася виконувати бажання свого високого гостя й покликала Олесю йти за нею.
Та цього разу Олеся не послухала матері. Ввійшовши в сіни, вона притаїлася за дверима й стала прислухатися до розмови панів.
— Але розкажи ж мені, яким чином і де зустрівся економ з тим дияволом? — звернулася Розалія до Демосфена.
Янчевський почав розповідати почуту з уст Глевтюка історію зустрічі його з Кармелюком.
Затаївши подих, з розпашілим од хвилювання обличчям, прислухалася Олеся до розповіді Янчевського; незважаючи на всі "милі" епітети, якими обкладав пан прізвище Кармелюка, вона ясно бачила новий доказ його благородства й безмежної одваги.
Хто знає, що насправді почувала Розалія, слухаючи розповідь свого лицаря! Блідість на її обличчі переходила в теплий рум’янець, але тоненькі губки були міцно стулені, і це надавало її обличчю гнівного виразу.
Два різні настрої боролися в душі красуні': з одного боку, злість на підлого хлопа, який так хитро обманив її і вирвав у неї своїми чарами признання в коханні, а з другого боку, поставав сповнений солодкої знемоги спогад про душну, літню ніч і про красеня, котрий бурхав пристрастю і ніс її, Розалію, на руках,— і цей спогад гамував злість у серці пані. Ох, та все це було б нічого! Кармелюк давно вже вийшов з хлопства і, хто знає, чи не ближчий він був до пана Пігловського, аніж до свогоч батька? Але вчинив він по-хлоп-еЬкому, написав чоловікові, і цього простити не можна ніколи!
Ця думка й примушувала Розалію нервово покушувати свої губки.
— Ти не бійся, ангеле мій,— тихо закінчив свою розповідь Янчевський, непомітно потискуючи її руку,— присягаюся честю — не більше як через тиждень я піймаю його й приведу до тебе!
— О, так! — палко промовила Розалія, блиснувши очима.— Я сама хотіла б йому відомстити! Ох, якби пан знав, як налякав мене тоді той підлий хлоп, скільки я мусила пережити!
При цих словах красуні Демосфен увесь почервонів.
XL
— Не буде тої кари, якої я пе придумаю! — прохрипів він, з силою вдаривши кулаком по дерев’яному столу, вкопаному на одній ніжці в землю.— Тепер я його вже не передам москалям. Сам розправлюся з ним, своїми руками злуплю з нього шкуру! О, я пригадаю йому цю витівку!..
— Герою мій! — млосно проспівала Розалія.
— Але нагорода?.,—тут голос Янчевського понизився до шепоту й, хоч як Олеся напружувала свій слух, а не могла розібрати, що пан шепоче пані, схилившись до її рожевого вушка.
В цей час почувся з кімнат голос матушки. Олеся поспішила на поклик і незабаром, з’явилася слідом за матір’ю та двома дівчатами, які несли посуд і тацю з пляшками й склянками.
Вийшовши в сад, матушка ^очала, низько вклоняючись, розставляти перед гостями всі наїдки й питва, які тільки були в її господарстві. Олеся допомагала матері.
Але цього разу Демосфенові не пощастило як слід угамувати свій апетит.
Почувся кінський тупіт, і до воріт батюшчиного двору підкотив чудовий дормез маршалка, запряжений упростяж четвериком породистих коней. Лакей зіскочив з козел, розчинив дверці й шанобливо висадив маршалка, котрий за останні два роки ще дужче розповнів і обважнів.
— Ну, що? Сподіваюся, нічого особливого? — вигукнув Янчевський.
Маршалок не одразу відповів на запитання приятеля.
— Ху ти, душно! — передихнув він і важко сів на лавку; потім вийняв з кишені хустку, витер нею лоба, помахав собі в обличчя й тільки тоді, не звертаючи й найменшої уваги на поклони матушки й Олесі, відповів:, — Дрібничка, пане, коваль уже полагодив, можна й їхати. Але своєю жахливою новиною ти мене ніби обухом по голові вдарив. Не знаю, що й робити. Сповістити москалів?.. До Кам’янця їхати?.. Ох, мені вся кров шугнула до голови! — Маршалок розвів руками й потім заходився знову обмахувати себе хусткою.
— І до Кам’янця поки що їхати пе треба, й москалів сповіщати нема чого,— заперечив Янчевський.-5— Добре вберегли вони його!
— О,— маршалок почервонів.— До цього часу не можуть нас порятувати від розбійника.
— От саме тому ми й повинні зробити це самі.
Самі, самі! — загарячкував маршалок, і з рота його забризкала слина.— Що ж пан гадає, що я сам, у мої літа й при моєму сані, мушу ганятися за збойцею по лісах і болотах? Та про це потім... А от скажи, як їхати тепер? Скоро ніч... дорога лісова... Чи не зостатися нам до ранку тут?
— Воронь божо! — поспішно скрикнув Демосфен.— Тут серед хлопів? Що це тобі, пале, спало на розум? Ми доїдемо зараз до Вишеньок і переночуємо в пана Станіслава. Звідти й розішлемо гінців по всіх сусідах. А мені вихорем треба летіти до пана судді... вжити також заходів... Нам треба згуртуватися всім і діяти спільними силами. Жаль, що Хойнацького немає... І де його носять перуни? Зараз би пригодився... Ну, звичайно, ти, пане Станіславе, й літами своїми, й своїми чеснотами досить послужив вітчизні, і ми повинні берегти твоє життя для...