— Ловко! — зауважив Андрій, широко усміхаючись.
— Так уже ловко, що тільки руками розведеш... Ха-ха! — розсміявся Дмитро.— Вранці, гадаю, яка там веремія знялася в лазареті! Ой, бодай їх курка вхвицнула!
— А далі ж як, мій орле? — нетерпляче спитала захоплена розповіддю Уляна.
— Що далі, моя люба? — усміхнувся Кармелюк і теж обпалив її поглядом.— Завернув я за ріг та й пустився не до міста, а до лісу, що зараз же чорнів над Дніпром. Біг я до лісу щодуху і аж тоді, як ускочив у густу ліщину, впав на землю й з півгодини відпочивав. Потім уже вільніше став пробиратися в гущавину, перебігаючи-галявини й просіки... На —світанку я вийшов на якусь доріжку й наткнувся на чоловічка; він дрімав на акуратному візочку, а в— нього була запряжена міцна конячина.. Спершу я хотів був сховатися в кущі, а потім ризикнув спинити чоловічка.
— Гей, пане-брате, куди їдеш? — гукнув я.
— Га?! — кинув він спросоння.
— Куди,—кажу,—їдеш? .
— На ярмарок у Трубайськ, пане службо.
— От і гаразд: мене теж посилав туди мій ротмістр.— Коня йому й візок під речі треба купити...
— Та я сам,— каже,— їду туди продати свого.
— То будемо сватами,— зрадів я, і чоловічок теж радий. Ну, наторгувався я для проформи, і вдарили по руках. Дядько запрошує мене в своє село могорич запити; та я відмовився, а попросив його продати мені ще свою свитку: на ньому була біла свитка, а зверху кожушок. "Солдатська,— кая£у,— шинель вітром підбита, а тепер ще ранками приморозки, то якраз саме під шинель була б свитка..;" Продав він і свитку мені за три карбованці...' Розпитав я ще в нього про. дорогу й, попрощавшись, сів на візка, та й покотив собі паном діло... Перепало таки першого дня конячині: тільки раз коло якоїсь"лісної корчми підгодував, роздобув у жида собі шапку та й махнув далі... Наступного дня вже спокійніше їхав, навіть у якомусь містечку купив собі дві пари одягу й доправився без будь-яких пригод до Проскурова... Ну, там уже треба було бути обережнішим: міг хто-иебудь і впізнати; я, на лихо, по дорозі постригся й поголився, а то в лікарні був отакенну бороду запустив, та не терплю тільки її... Ну, виходить, знову треба було мати, щоб відвести очі, бороду; от я й переодягся жебраком-дідом, змайстрував лляну бороду та й рушив іменем Христовим у рідні місця... По-справжньому навіть не знав, де б розвідати про вас, мої друзі, про своїх; думав у своєму селі розвідати, а от мене й привів господь просто до своїх та ще до яких, до найближчих моєму серцю, до найкрев-ніших!
— Голови за тебе! — крикнули Андрій і Дмитро.
— Ну, то і я ж кожному другові вет за вет,"— скрикнув сп’янілий від бурхливої радості Кармелюк, обнімаючись з своїми друзями.— Ну, а пані дозволить... по дружбі... по-приятельському... як товариша... посланого богом?
— Ще б пак! — підтримав Дмитро.
Уляна стояла якусь хвилину, зашарівшись і потупивши в долівку очі, потім блиснула ними й мовила завзято:
— Що ж? Коли друзі, так друзі! — і-дзвінко, гаряче поцілувалася з отаманом. .
— Ур-ра! Бий з фронту! Вип’ємо тепер за здоров’я нашого батька, за його визволення, за нашу радість! — вигукнув Дмитро.
Уляна кинулась усім наливати повні склянки, і всі
•почали пити за здоров’я один одного з радісним гамором, поєднані однією любов’ю, одним поривом... А тепла,_ сповнена солодкою знемогою ніч непомітно пливла й наближала чао до світанку.
— Ну, пора і по дворах! —■ промовив, нарешті, Дмитро й рішуче підвівся з лави.— Отаман ще й після хвороби не дуже зміцнів та й натомився в дорозі... а ми все чаркуємо.
" Давно йому пора спочивати; вже, здається, світає,— стурбувався й Андрій,— а де ж батькові постелять?
— Тут, тут! —■ заметушилася господиня.— В цій хаті просторо.— Я зсуну два, три ослони...
— О-о,— потягся Дмитро,— наша господиня — золото, ублаготворить як слід... Ну, добраніч! Ходім* здоровило, до свого хлівця...— І Дмитро, ухопившись для рівноваги за плече Андрія, вийшов за ним, покривулявній, з хати.
Стривай, молодице,— заговорив Кармелюк, коли зостався з Уляною віч-на-віч,— я не зніжений, звик більше на сирій землі або на голому камінні вилежуватися, то для мене не труди своїх ручок...
Що ти, пане? Щоб я допустила свого дорогого гостя валятися, як наймита? — запротестувала вона й дужими руками підхопила ослона.
*** Та стривай же, люба! Покинь! — І Кармелюк узяв її за руку.— Звідки ти знаєш... може, мені приємніше бути в тебе за наймита?
Моєму панові? Моєму отаманові? Моєму батькові та бути за наймита? — жахнулась Уляна і нараз уся засоромилася, спалахнула, як полум’я, й закрила довгими віями свої очі.
Ну, в батьки то ще рано,— усміхнувся Іван,— в батраки, в наймити до такої кралі — і то щастя!
— Не жартуй! — промовила вона глибоким, грудним голосом і несподівано здригнулася, поблідла й сіла на ослоні, мов підстрілена пташка.—Тобі, пане, жарти, а мені не до них,— зронила вона.
— Слухай, моя красуне! — палко заговорив Кармелюк, не випускаючи тремтячої Уляниної руки.— Не жартую я... а хочу одразу, як новому моєму другові, висловити все, що кипить" отут,— показав він на груди,— бо не можу стримати неслухняного слова, не можу погасити полум’я... Краще одразу висловити все, щоб не плутатись, та й урвати, або дати вільну волю!..
— Не треба, батьку! — тихо скрикнула Уляна. *
—• Ні, треба... Одразу... просто... щоб не вадило й не ко-родило! Вподобав я тебе, як тільки вперше побачив... мало сказати вподобав: тавром урізалась у серце, і тавро те випалила своїми очима... Не брехав я, коли казав, що до всіх моїх мук ти додала ще найгіршої! Врізалась і стоїш от перед моїми очима пишна, сильна та гарна, як намальована картина, і просто дивишся мені в душу... а очі твої і печуть, і голублять, і пестятЁ... Солодко мені дивитися в них і боляче; якась' незрозуміла сила вабить мене, тягне до тебе, і я почуваю, що нові кайдани ламають мою волю, в’їдаються в серце й сковують душу... Ех, Уляно! Кайдани ці були страшніші й болючіші за ті, що рвали до крові моє тіло!
— Ой матінко моя! — скрикнула Уляна, вхопившись руками за голову.
— Коли я був зробив замах на себе,— вів далі він,^ то справді ждав тільки самого забуття... тільки б скоріше з голови та з серця все вилетіло, щезло... і нутро в мене заніміло, а от як побачив тебе, як почув твій голос, так усі ра-* ни мої одразу відкрилися v й залилися гарячою, мов огонь, кров’ю... Люблю я тебе! Кохаю, як нікого ще, здається, не кохав!