Та з одним він ніколи не міг змиритися — з утратою Маринки! Правда, він її ніколи не втрачав, а жив тільки нею; але його розлучили з нею, і лише в дідовій хаті, куди забігав крадькома, міг він бачитися з своїм другом... Та всі ці перешкоди роздмухували ще дужче полум’я дитячої любові...
Минали роки, Маринка росла, гарнішала, і Янко вже зріс молодиком, парубком; дитяче почуття росло й окрилювалось новим палючим летом,—як ось нараз... несподіваний панський наказ: "Приготуйся, поїдеш завтра з дітьми за кордон!"
І сниться — не сниться йому, привиджується, що стоїть він на леваді в діда такої ж зоряної ночі під розлогою, гіллястою калиною. Мов підбита горличка, Маринка трепече в нього на грудях і не може вимовити й слова від здушених ридань...
— Забудеш ти мене, Янку, забудеш,— крізь схлипування вириваються в неї слова,— ой, як же мені без тебе бути?..
Яма, чорна яма! Там панянки... Там красуні... Ой, забудеш^., мене... Ой, смерть моя!
Він її толубить, цілує, гріє їй гарячим диханням похололі руки, пригортає до грудей і присягається всім, чим тільки може, що не забуде її.
— Як мені забути тебе, зіронько моя, квіточко ясна? Одна ти в мене у серці: приросла до нього навік-віки!.. Тільки з серцем тебе одірвати можна... та й то, поки воно битиметься, і ти разом з ним трепетатимеш. А коли я тебе покину, то нехай душа моя не зазнає ні радості, ні втіхи, нехай загризе її туга й звіряча злість, нехай вона потоне в крові і не вситить жадоби, нехай я вмруу як собака, без хреста, без покаяння... нехай вороння повикльовує, мої очі, а вовки порозтягають і кістки мої по ярах та пущах!
— Годі, не клянися так! Мені страшно... Я вірю,— схлипує дівчина й, притуливши свою мокру щоку до його гарячої щоки, поривчасто шепоче: — Кохаю ж тебе... Ой леле, кохаю!
Немов окропом хто хлюпнув Янкові на серце, і він рвучко повернув праворуч на стежку уздовж берега; якась тінь мигнула перед ним і зникла; та він не звернув уваги... Ось по той бік верб вирізьбились на темному зоряно-блискотливому тлі дві стрункі тополі, а з^за них виглядала білою плямою і хата. На призьбі, незважаючи на пізній час, хтось сидів: Янко кинувся туди й упізнав свого діда.
— Дідуню, рідненький мій! Живі, здорові? — радісно скрикнув він і почав обнімати діда.
— Вовіки слава! — промовив затремтілим голосом старий.— Ще терпить господь... От і тебе, любого... дочекався... Знав, що прийдеш, діда не Забудеш... І Маринка двічі забігала...
— Де ж вона? — здригнув Янко.
— Прийде ще,— не бійся... Як вона звелася, бідолашна... То ти нас не забув?
— Господи! Та цілий світ мій коло вас...
— Спасибі, голубе! Ну, ходім же в хату... Подивлюся я на тебе при світлі, який ти, а то очі вже погано вночі бачать... Радий я тобі, внуче: не сподівався дочекатися — я ж другий вік живу...
Увійшли до хати. Дід високо підніс каганця. Його порізане глибокими зморшками обличчя, довга, біла як молоко борода, з жовтавими тільки вусами, високе, лисе чоло, обрамлене пасемцяіуиі срібного чуба, і глибоко запалі очі були схожі на лик схимника; одне тільки суперечило типові пустельника — це вираз очей: в них не видно було епоішшої байдужості, зречення життя, а світилася ще любов до його інтересів...
Довго старий милувався своїм онуком, нарешті вигукнув захоплено:
— Лицар, справжній лицар! Такі тепер уже вивелися... Коли б тобі ще запорозького жугіана та зброю, ех, кращий був би за будь-якого пана!.. Не привів господь твоїм батькові й матері дожити, щоб полюбувати сином... Ото була б радість!
— Я батька мало й пам’ятаю... Так наче крізь сон,— сказав Янко.
— Куди тобі пам’ятати! Отаким пташеням був,— показав дід рукою на аршин від землі,— отаким, не більше, коли помер батько твій на лаві.
— Молодий він помер... Ви колись казали, що од напасті, а од якої?
— Од якої ж, як не од панської... Ех, внуче... На радощах не хочеться ворушити давнього горя... хоч, правду кажучи, лихо й тепер з нами ся подружило...
— Ще й як подружило: щодня більше й більше вростає в наші шкури. .
— Ох, так! Раніш була надія, що хоч з кров’ю, хоч з м’ясом, а зірвемо з себе це лихо, а тепер і надія пропала! От і твій батько супроти цього лиха хотів піти, так воно його й звалило...
Дід задумався на мить і похилив голову, а потім глибоко зітхнув і заговорив знову:
— Мати твоя була, як намальована красуня, от ти — в неї, наче живу бачу... Хто було не гляне на Галю, тільки охне й обімліє... Ну, й паничеві вона сподобалася, нашому дідичеві... А які з нашим братом розмови! Прислали, звеліли — і за честь вважай, а не те що:.. Тільки твій батько, як видно, за честь цієї панської ласки не прийняв і так дав посланцеві, що той ледве ноги потяг, та й з паничем побалакав... Ну, панич закусив губу й промовчав до часу, а потім знайшлися з його боку набрехачі, нацькували покійного дідича... і батька твого так оддубасили канчуками, що не тільки шкуру, а й м’ясо поодбивали од кісток... Принесли сюди закривавленого... і не підводився вже...
— А мати? — спитав похмуро Янко.
— Дочка моя? Ой бідна... горопашна!.. Яке вже їй було життя?.. Мучилася, сохла... Ех, і згадувати боляче... гадюка під серцем ворушиться... Та що це про мертвих? Земля над ними пером, а живий про живе гадає... Сідай ось сюди та розкажи мені про дива, які довелося тобі бачити, та як тобі жилося на чужині?.. Ми всі тут про тебе згадували... і де ти, і що робиш, і що думаєш?.. Хе-хе! Ми тебе й на хвилину не спускали з очей, а ти ж як? Гай, гай! Почастувати б тебе, та чим — не знаю, після панських частувань.
— Еге ж, еге,—підхопив з затаєною злістю Янко,— сьогодні почастували пани тим, що вигнали на стайню, а завтра обіцяли погладити спину...
— Невже? — скрикнув дід, підвівшись на ноги.— За віщо?
— А за те, що я осмілився сказати на захист православних слово...
— Ой нещасний! Хто за нас, вони того ладні живого з’їсти... Каторжно-немилосердні. Коли на них суд буде? Внуче мій єдиний... Невже мені й тебе, заюшеного кров’ю, судилося бачити?
— Ні, діду! — відповів понуро Янко.— Вони з мене не посміються! Паничі, думаю, заступляться, а колій ні... то все одно не поглумляться з мене...