— Проше!"
Демосфен відкашлявся й, окинувши всіх присутніх значущим поглядом, почав:
— Отже, шановне панство, нам треба розібратися у вельми заплутаному й таємничому ділі. Щоб з’ясувати його, ми повинні поставити перед собою два питання: хто був граф і куди він міг зникнути? Щодо першого положення, то в нас є два показання: перший — слова самого графа, які свідчать про його високе становище довіреного посла най-славетнішого вельможі, і другий — слова нашої крулеви, які є для нас найголовнішою, можна сказати, святою вказівкою, слова, які малюють нам графа як щонайблагороднішого шляхтича й одважного героя.
Розалія витерла очі хусткою й глянула з цікавістю на Демосфена.
— Отже, primo провадив поважно Демосфен, загинаючи на руці палець.-—Що торкається нещасної пані Доротеї, я міг би заперечити, що при вбивстві її пекельний виродок Кармелюк керувався самою помстою, але глумлін-. ня його над шляхетною панєнкою в лісі й розправа лозою з її матінкою та багато інших вчинків, про які й згадувати не варто, приводять мене цовисновку, що в цього пса вдача дика, звіряча, позбавлена і найменшого благородства й доброти. Secundo: хоч по едукації колишній хлоп пана Пігловського і міг би на хвилину ошукати недосвідчене око, але й та едукація не, могла очистити від вікової мерзенності хлопську кров — і квита! Tertio: коли б шельма дбав тільки про гм... гм... негідні цілі й цілі пограбування, то йому зовсім не було чого відпроваджувати шановну пані
нашу в далеке сховище, і, нарешті, quarto і quinto, що й не спало на думку панові,— він на хвилину спинився й окинув переможним поглядом усіх, хто його слухав,— і що в даному питанні найпереконливіше, то це те, що розіграти яку б то не було роль у всій зграї Кармелюка міг би тільки він сам, бо bqh решта їх —— не хто інші, як найпідліші, найрепаніші хлопи, а самого його, саме Кармелюка, й піймав ротмістр у домі і зовсім не в графському одязі, а в простій синій чумарці. Звичайно, москаль безглуздо розпорядився, відправивши розбійників негайно до Літииа, але, в усякому разі, ясно, як день, що ні один дурень не назвав би себе з доброї волі Кармелюком.
— Цілковита правда! — скрикнули разом і Пігловський, і маршалок.
— І, нарешті, останнє: коли б цей граф був навіть і не Кармелюк, а хтось із його зграї, то не вбивав би він своїх товаришів, а шановна богиня наша сама ж бачила, як простромлені його шпагою лиходії...
— Попадали, мов колоди, на доріжку,— докінчила Розалія, стежачи палахкотючими очима за Демосфеном.
— Ergo 29, шановне панство,— урочисто завершив Демосфен.—На підставі всіх вшцевисловлених міркувань я приходжу до безсумнівного висновку, що чоловік, який врятував учора життя нашої коханої крулеви, був не розбійник, не лиходій, не Кармелюк, а справжній, щонайблагородні-ший шляхтич.
З грудей Розалії вирвалося радісне полегшене зітхання, і вона відкинулася на спинку дивана, напівзаплющивши очі.
— Цілковита правда — щонайблагородніший шляхтич, я в цьому не сумнівався,— підтвердив Пігловський.
XXV
— Панове,— провадив далі Демосфен,— найголовніше тепер, це — вирішити, куди і як зник граф? Тікати, рятуватися, ганебно втікаючи, цілком погоджуюся з шановним паном,— уклонився він у бік Пігловського,— граф не міг, бо для цього був набагато зручніший момент і граф не скористався ж ним. Убити його також не вбили, тобто не вбили ні в будинкові, ні в саду,— поправив себе поспішно Демосфен,— адже ми обшукували тільки будинок і сад. В такому разі що ж з ним сталося? Отут, пайове, й треба покликати на допомогу всю тонкість логіки. Шановна пані наша запевняє, що, принісши її в альтанку, граф ту ж мить кинувся до своїх Фермопіл 38,— тим часом, зважаючи на кількість пограбованих речей, гайдамаки досить довго хазяйнували в домі й кинулися тікати тільки тоді, як прискакали москалі. Таким чином, у нас народжуються дві гадки: або граф, заспокоївши обіцянкою папі, подався, на одчай, у будинок, і там, безсумнівно, подолали безумного завзятця, а щоб потішитись його стратою, могли його витягти на тік або кинути просто у вогонь...
— На бога!—істерично скрикнула Розалія.— Що пан каже!
— Від таких звірів всього сподіватися можна! — Демосфен розвів руками й вів далі: — Якщо ж граф залишався стояти на варті, то, помітивши, що злочинці, перелякавшись зброї, тікають, неодмінно кинувся їх переслідувати,
і розв’язка сталася десь у кущах або в ярах... А шельми могли ще й заманити його... І хіба це так важко? Адже навіть Леоніда Спартанського перемогли перси хитрощами... 39 До цього мене приводить ще один здогад,— Демосфен засунув руку в кишеню й вийняв дві сірі чоловічі рукавички: — Чи не помітила пані в графа таких рукавичок?
— Його, його! — скрикнули разом і Розалія, і маршалок.
— Рукавички ці я знайшов за хвірткою в рові,— значливо промовив Демосфен...
— Отже, там хтось знайомився з тим, що було в графських кишенях, а тому заявляю: або граф лежить десь напівмертвий у рові, або гайдамаки вивезли його в більш безпечне місце з собою.
— Ох! Рятуйте ж його скоріше, мчіть... шукайте... Боже мій! Хвилини можуть коштувати життя! — закричала Розалія, ламаючи руки.— Скоріше, скоріше!
— А панна Феліцита, ми її забули! — скрикнув маршалок.
— На рани Єзуса, не гайте часу! Що ця дурепа може сказати! — запротестувала Розалія.
— Ні, ні, вона потрібна, вона могла бачити розправу над графом,— заперечив Демосфен.
Маршалок гукнув слугам:
— Притягніть сюди панну.
Через кілька хвилин служка ввела під руку в кімнату панну Феліциту, одягнуту в чорний пеньюар. Очі її були червоні від сліз, а салисті щоки, схудлі за один день, висіли дряблими синьо-червоними мішками.
Панна Феліцита промовила вбитим, замогильним голосом:
— Чого панству треба?
— А проше розповісти нам про вчорашнє нещастя,— обізвався маршалок.
— Ой на бога, коли б ви тільки бачили...
— Уявляю,— вставив Пігловський.
— Я щойно лягла в постіль,— розповідала Феліцита,— і ще мріяла... ох... як зненацька... ох! — панна Феліцита приклала хусточку до очей, — вони схопили, і... пшепрашам панство...
— Що ж далі? — спитав Демосфен.
— Не можу... не можу...
— Ви нічого не приховуйте,— сказав Пігловський.