— Так, навкруги рів і частокіл.
— Натурально, а, на всякий випадок, чи немае тут якогось потайного сховку?
— Є... в саду збудовано для мене серед густих лип і запашних акацій невелике шале 23, де я часом віддаюсь ідилії і куди, без мого дозволу, ніхто не сміє ввійти, навіть чоловік.
— Ах, чоловік! — зітхнув граф.
— Авжеж...-— Розалія теж зітхнула й надала своєму обличчю виразу жертви, котра несе покірно свій хрест.-— Чоловік мій уже старий і не може задовольнити запитів мрійної душі... А дружина пана грабя має бути одною з найіцас-ливіших жінок.
— У мене немає дружини.
— Невже? — промовила якось занадто поспішно Розалія, і очі її засяяли.— Невже ж,— казала вона далі,— панове серце таке холодне, що його ні одні очі не примусили битися дужче?
— До нинішнього дня, пишна паці.
— А нині? — Розалія хитро примружила очі на співбесідника.
— Нині воно б’ється, як пташка в клітці... і я боюся...
— Мій любий граф, як видно, веселої вдачі й любить жарти?
— Ех, не до жартів, пані!..— трагічно промовив граф.
Розалія спалахнула й зашарілась.
— А чи можна покладатися на вірність панської команди?
— У мене в дворі майже всі католики, загонова шляхта. Я підлих хлопів-схизматів стараюся уникати...
— Досконале! Але тепер, знаєте, і на шляхту цілком покладатися не можна, в бандах того диявола, мені достеменно відомо, є шляхтичі.
— Чи можливо ж?
— Все можливе: нажива надить. Так от, я для вірності прошу дозвойу в пані поставити до найнебезпечнішого місця, до брами, і мого чоловіка, випробуваного у вірності.
— Звичайно, звичайно.
Граф звелів покликати свого челядника й наказав йому стати, як тільки стемніє, коло брами і при найменшій підозрі відсторонити воротаря, а щоб команда й челядь корилися йому —• привести їх у добрий настрій і щедро пригостити від імені господині...
— А також і їхнього нового довудці додала господиня.
— Нехай пані маршалкова дарує мені сміливість,— звернувся до неї граф,— що я в її домі дозволяю собі так розпоряджатися, але це — конче потрібна військова хитрість, як бувало перед оглядом... Ага пак,— похопився він, обертаючись до слуги,— то ти пригости їх!
Слуга поштиво вклонився й вийшов.
— Ну, тепер, здається, всі потрібні справи зроблено,— зітхнув полегшено граф,— і я прошу в королеви, яка ощасливила мене своїм довір’ям, milies graces 24. Знаєте, "a la guerre comme a la guerre 25, але хай довірений мені прекрасний скарб буде цілком спокійний... Головою ручуся.
— Ох, я довіряюся графові цілком... Серце моє мимоволі тріпоче.
— Од тривоги, звичайно:.. Але вона даремна! — заспокійливо усміхнувся граф...— Нехай розвіються роздуми, що налетіли на пані!.. Тут і клавікорди34... Може, пані кохана щось зіграла б або заспівала? Я страшенно люблю музику, особливо співи, і певен, що в пані чарівний голос.
— О, граф розчарувався б, а мені це було б боляче: я співаю, як самоук, і тому не зважусь... А от, якщо дорогий гість захоче дати мені втіху...
— Я не співак, але щоб показати ясній крулеві, що її воля для мене закон,— я готовий. Шкода тільки, що не бачу торбана: на ньому я сміливіший, а на клавікордах я не мастак.... Ну, коли нема редьки, нехай буде й хрін! Тьху ти, от лізуть на язик ці хлопські приказки! — розсердився сам на себе граф і, хутко підійшовши до клавікордів, узяв кілька акордів.— Ось цю пісню і колись співали й тепер співають парижани.
І він заспівав соковитим, молодим баритоном новий національний французький гімн: "Allons enfants de la patrie!" 26.
Після першого ж куплета Розалія встала ъ місця й, захоплено промовляючи: "Чудово, чарівно!", підійшла до клавікордів.
За другим куплетом коло трохи прочинених дверей з’явилася ще друга жіноча постать, невисока, присадкувата, але надзвичайно розросла в широчінь. То була ключниця Роза^ лії, панна Феліцита, що давно вже втратила рахунок своїм літам.
Як видно, вона не зважувалась проронити й слова, але тим, що надмірно закочувала свої "небесні" очі і молитовно стискувала руки та вигинала своє гладке тіло, красномовно виявляла нестямний екстаз. '
Коли граф закінчив, Розалія обсипала його щедрими похвалами:
— Досконале! Чарівно! Граф — справжній артист... Присягаюсь, такого співу я ніколи не чула!
Панна Феліцита не витримала й, зробивши на порозі реверанс, проспівала млосним голосом: "Ох, надзвичайно!"
При цьому вигуку граф оглянувся; вигляд панни Фелі-цити викликав на обличчі його мимовільну посмішку; а втім, він постарався вараз же приховати її й, підвівшись із-за клавікордів, гречно уклонився Феліциті.
Червоне обличчя панни зробилося від задоволення багровим; вона сором’язливо потупила очі й присіла ще нижче. _
Але поява ключниці зовсім не сподобалась Розалії,— вона була тут більше, аніж небажана. Розалія глянула пиховито на Феліциту й сказала їй суворо:
— Що спів пана грабя надзвичайний, то це правда, але що місце панни Феліцити не тут, а коло робітниць та челяді — то теж не кривда.
Зніяковіла Феліцита негайно вийшла.
— Не можна слугам попускати віжок, зараз же забуваються,— сказала на своє виправдання Розалія,— але ж ніде й правди діти: граф такий чарівник, що може кожного примусити забутися.
— О, коли б так! — і граф кинув на пані вогненний погляд, який примусив її зашарітись.— Ага, ще ось що,— провадив він, підбираючи на клавікордах якийсь мотив.— У панства, може, в домі є десь гроші... або коштовності... Я на той випадок це питаю,— звернувся він до оторопілої Розалії,— що на випадок, не дай господи... якогось переполоху... звичайно, все пусте... але береженого бог береже... Ви тоді розгубитесь... а той мерзотник... гаспид-гайдама-ка...
— Невже ж пай його жде? — сполошилася й поблідла, як стіна, Розалія.
— Я ручуся, що ні, ручуся, що обороню двір і від двох рот супротивника. Але обов’язок командира' бути готовим до всього: в час тривоги я захищатиму браму, літатиму скрізь і, головне, рятуватиму пані, а челядь ваша ж розтягне тоді все. То, на мою думку, слід заради обачності перенести коштовності в інше місце.
— В моє сховище,— підхопила Розалія,— а звідти разом з собою...
— Здоровоj як кажуть мерзенні хлопи,— виправився граф.— Але де ж коштовності? Пробачте, пані, за нескромне запитання: це ж не звичайна цікавість, а сердечна турбота.