Кармелюк мовчки слухав дружину, втупивши понурий погляд у куток. Час від часу він тільки притискував до себе безталанну Марину, стан якої здригався від ридань.
Нараз погляд його впав на розірваний рукав її сорочки і на криваврй рубець, що перетинав їй руку.
— Марино, а це що? — спитав він її глухим голосом.
— Ех, що там! Управитель бив сьогодні за те, що не встигала полоти за іншими... Похвалявся доконати зовсім...
— Собака! — скрикнув Кармелюк, стискуючи кулаки в шаленій лютості.— Підкуплена тварюка! Горло перерву, шкуру з живого спущу!..
— На бога,—перебила його, жахаючись, Марина.—На бога, облиш! Ой облиш уже, Іване! Доволі й так натерпілися... немає сили... Ох, якби ти скорився, жили б ми й тепер, як колись...
Докір дружини дойняв Кармелюка до‘живого.
. — Марино! — перебив він її тихо, але в голосі його прозвучало щось таке^ що примусило Марину спинитися на півслові.— Чим докоряєш? Не скорився! Я скорявся тому, чому можна було скорятися... А коли б навіть тоді я й ліг під панські канчуки,— гадаєш, врятував би наше тихе щастя? Хо-хо! Пан одшмагав би мене, потім тебе, потім дітей наших, потім погнав би нас на панщину, а потім продав би в різні руки. Непотрібний я став панові,— от у чому причина! А непотрібний, значить — такий же підлий кріпак, з якого можна глумитися панові й економові! — він круто обірвав свою мову й замовк.
На хвилину обоє замовкли. Вони сиділи рядочком, близько притулившись одне до одного, але Кармелюкові здалося, що поміж ним і дружиною проповзло щось, слизьке, холодне... Він здригнувся, провів рукою по чолу й заговорив знову:
— Ти думаєш, мені добре було там, у москалях? Били й мене, не канчуками, а каблуками та прикладами... А муштра? Е, та що й казати! — У Кармелюка смутно промигнула й інша смуга життя, і серце його сколивнулось від болю.—Сторона чужа, люди чужі, неволя тяжкая, і щохвилини думка про вас: що-то ви робите, як перебиваєтесь без мене. Ех, не раз хотілося кулю собі в лоб всадити!...
— Сердешний мій! — прошепотіла Марина й, обнявши його шию, припала до його грудей головою.
— Так-то так, голубко моя, всім гіркої перепадало — і
тобі, й мені... Мені, звичайно, менше, бо в москалях більше доброти, ніж у цих катів... знову ж і діти... Тільки немає в цьому моєї провини... Винувата проклята наша неволя, що з добрих християн творить диких звірів... еге ж, звірів страшних,.,. ..
При останніх словах Кармелюка в голосі його прозвучала страшна погроза.
— Ой боронь боже, Іване! Господь зглянувся на нас: все минуло, ти тут, ти вернувся,— заговорила палко Марина.— Ти ж тепер не покинеш нас?
— Ніколи!
— Господи! — скрикнула Марина, сплеснувши руками.— А я ще посміла дорікнути тобі! Але чекай: скажи ж мені, як відпустили тебе? За що?
— Ніхто мене не відпускав.
Марина, не розуміючи, відсторонилася від чоловіка.
— Ніхто не відпускав? — перепитала вона, немов не розуміючи його слів.— То як же ти так?
— Утік!
— Утік?!
— Утік, не витерпів... Стужився за вами... душа вся зне^ моглася... Ну, покинув усе й утік.
— Боже мій! — скрикнула Марина.—Що ж тобі буде за те? Ох, безталанна моя голівонька! — майже заголосила вона.—Я гадала, що тебе відпустили до нас, вернули мені мого сокола, а тепер піймають, закують, закатують!.. Знову одберуть навіки, та й нам що буде!.. Ой, краще б ужо було тебе й не бачити, аніж знову втратити на все життя!
— Не бійся, не піймають: тепер я вже не той, що був колись! Навчили уму-розуму добрі люди!
— Ой, що там казати! Узнають, вислідять, а як довідається твоя пані,— вона тебе із світу зживе...
— Ну, вже вона тепер нам нічим не пошкодить,— промовив похмуро Кармелюк.
Марина здригнула й замовкла... Якийсь незбагненний жах став між нею і чоловіком... Вона відчула холод... Мороз пробіг дрібним дрожем по її тілу... Довго тривала мовчанка... Вона хотіла підвести очі на чоловіка, але не могла і тільки з зусиллям спитала ледве чутно:
— Як? Чому?
Кармелюк важко дихав і не скоро, теж ледве чутно, відповів:
— Убив!
Марина одхитнулася назад і, ковзнувши рукою по підвіконню, майже впала на ослін. Од струсу зірвався з ослона бляшаний кухоль і покотився з дзенькотом у куток.
— Ти? Ти? — шепотіла вона, вдивляючись розширеними очима в потемніле чоловікове обличчя.
— Еге ж, я, задушив навіки гадюку.
— Ой! — застогнала Марина, закинувши назад голову й затуливши рукою очі.
— А ти думала — що ж? — заговорив роздратовано, різко Кармелюк.— Дякувати їй за те, що вона знищила нашу сім’ю, що вона перекалічили і твоє, й моє життя? Дякувати їй за те, що вона й тепер підкупляє управителя, щоб він катував тебе? Чи за те, що вона замучила десятки, сотні таких же, як ми, підневільних людей?
— Гріх, гріх... кара божа...— ледве шепотіли побілілі Ма-рииині губи, а очі її з диким жахом і огидою впивалися в чоловікове обличчя.
— Нехай і гріх! — перебив її обурено Кармелюк,— Через крайню скруту взяв його на себе за інших!
— Побачать, дізнаються... піймають... Ой боже ж мій, загинули ми, загинули навіки! — шепотіла Марина, не слухаючи Кармелюка.
— Ніхто не дізнається, кажу тобі, якщо ти тільки сама не розкажеш! — різко перебив її Кармелюк.— А якщо дізнаються, то не піймають, та побояться й гнатися, чуєш? Три роки держали орла в залізній клітці, і виросли в орла і крила, й пазури, страшні пазури, Марино!
І він підвівся, розправивши груди, могутній і похмурий.
Із сліпим жахом дивилася Марина на чоловікову постать, що ніби виросла.
— Бога ради, Іване! — скрикнула вона при останніх словах його, схоплюючись з місця.— Скажи мені, що ти задумав, на. що пішов?
— Ні проти бога, ні проти добрих людей!
— Ні проти бога,— майже з злістю сказала Марина й заговорила, швидко, задихаючись, з їдким роздратуванням: — Ти душу продав нечистому, ти душогубом став, ти кров християнську пролив! Ой мало, мало терпіли ми через тебе, ти схотів ще занапастити нас навіки, на каторгу запакувати!
Марина вхопилася руками за голову й на всю хату заголосила, хитаючись з боку на бік.
— Слухай ти, нерозумна жінко, слухай і зрозумій,— перебив її з різким болем Кармелюк і, стиснувши її руку, силоміць посадив жінку на ослоні.— Те, що я вбив цю гадину,— моя вина, а не ваша, і за цю вину не вам доведеться відповідати.