— Я постараюся, батьку, до світанку бути... і привезу панну до каменярні... Панна знає... Звідти вона пробереться проваллям до міста, а я поверну сюди.
— А ти дорогу до Кам’янця знаєш?
— І до Кам’янця, й за Кам’янець, і весь цей ліс можу навиворіт викрутити...
— Ну й гаразд! Доглянь же мені панну!
— Як своє око! Будь, батьку, певен!
Коли Кармелюк з панною завернули за ріг і почали підійматися вгору по наметах снігу, якась тінь прослизнула вперед і, наздогнавши сани, гукнула візника:
— Ти, Андрію?
— Я.
— Аз ким пан отаман?
— З панною, котра допомогла батькові втекти з неволі.
— Яка там панна? — прошипіла жіноча постать, накидаючись на Андрія.
— Не знаю, пані отаманшо, вперше бачу.
— Звідки? Хто вона? Чому визволяла? Чому стала на допомогу? — закидала запитаннями Уляна.
— Та я ж з панею був... і нічого не знаю... Видно, панна з Кам’янця... Батько туди велів одвезти.
— А! Знаю! — заскреготала зубами Уляна й, кинувшись
убік, причаїлась за деревами. х
А Кармелюк дорогою говорив тихим голосом панні:
— Прости за все... і пам’ятай, що все життя моє в тобі й для тебе!
— Тільки бережи себе... Не шматуй мого серця... Не пускайся більше на ризик... і сповіщай,— шепотіла Олеся, схиляючи голову на його плече.
— У мене тільки й думки буде, як би тебе зовсім заспокоїти... і зажити новим, світлим життям! — Кармелюк, оглянувшись, поцілував Олесю, а потім заговорив голосно, наближаючись до саней: — Передай же, панно, і панотцеві, й матушці, що Кармелюк їхньої благодійності повік не забуде... і що тільки сам бог може воздати їм за добре діло.
Олеся не могла від хвилювання нічого відповісти; вона мовчки сіла в сани. Місяць виглянув із-за розірваних хмар і осяяв блідим, зеленуватим світлом її палахкотюче від щастя личенько...
Андрій рушив і пустив швидкою риссю коня.
Кармелюк почекав, поки зникли з очей сани, й поволі повернув назад. Ще він не дійшов до корчми, як йому перетяла дорогу Уляна.
— Орле мій! Чого це ти?—скрикнула вона радісно.
Кармелюк здригнув від неприємного враження: її голос,
наче терпугом, дернув його по серці, та за хвилю він опанував себе.
— Уляна? — спитав він у свою чергу.
— Та хто ж, як не вона?.. В пекло тричі лазила для твого порятунку... Ой, увесь би світ перерізала за орла мого! — І вона обняла за шию Кармелюка й припала до його губів своїми.
Кармелюк відчув її гаряче дихання й прискорене биття тріпотливого серця і в першу мить хотів був відсторонити ласки навіженої коханки, але розсудливість стримала його... Він відповів їй поцілунком і поквапив іти до шинку обміркувати становище, бо до світанку могла бути погоня.
Уляна покірно пішла за ним і, немов з цікавості, спитала:
— Яка то панна допомогла тобі у втечі?
"Мабуть, підгляділа вже, а то й пі дел ухал а", ^ майнула Кармелюкові думка і він після невеликої паузи відповів:
— Дочка коменданта фортеці... вона викрала й ключі,
і добула коня... ^
— Яка жаліслива,— похитала головою Уляна.— Навіть рідного батька не пошаліла заради розбійника...
— Ну, комендант... не відповідає... Тут буде відбувати за все наглядач... а панна йому за щось помщається; простих же людей вона любить...
Коли вони ввійшли в корчму, то товариство загаласувало: "А! Пан отаман і пані отаманша! Випити за їхнє здоров’я! Випити!"
— І я вип’ю...— відповіла Уляна,— бо дуже змерзла.— Справді, на обличчі її не було й кровинки, губи посиніли, а під очима, що блискали похмурим вогнем, лежали темні тіні.
— А от подумаємо лишень краще, братове, що робити,— діловим тоном заговорив отаман.— Якщо всі наші під Лети-чевом, то нам оставатися не слід...
— Не слід, звісно,— підхопила затремтілим голосом Уляна.— Військо все підходить... нишпорять повсюди... і можуть накрити їх, як мух...
— Виходить, кришка! — тяжко зітхнув Кармелюк і похилив на груди голову... Зітхання його викликало співчутливі зітхання товаришів, і в землянці залягло гнітюче мовчання.
— Чому ж кришка? — порушив його після тривалої паузи Дмитро.
— Тому що я воював з панами, гнобителями народу,— відповів тихо, але виразно Кармелюк,— а воювати з державним урядом не зможу... і не буду.
— Воно, либонь, правда,—погодився Дмитро.
— Правда,— підтвердив отаман,— а тому й обманювати більше ні товаришів, ні народу я не буду... так і всім заявлю... Хто хоче страх брати на свою голову, нехай бере... а мені пора вже й чисту!
Знову запанувало мовчання.
— Щось, на мій жіночий розум, виходить не до ладу,— заговорила нарешті Уляна, і в голосі її задзвеніла холодна сталь.— Легко сказати: розходьтеся, мовляв, любі товариші, куди очі бачать, а я двері засуну та й геть посуну; а як то їм, бідолашним, це виконати? Ні в кого й копійки немає, голова кожного перед урядом заплямована,— ну, й спробуй за таких умов чесно добувати хліб...
— Правду кажеш, отаманшо, в саму точку,— почулися схвальні відгуки.
— Та й делікатним ти, батьку наш любий, став уже надміру, неначе панна,— допікала далі Уляна.— Воювати, бачиш, з військом ніяково. А чого ж раніше комісію можна було пришити?
В Кармелюка від цього влучного удару шугнула кров в обличчя, а все товариство якось багатозначно крекнуло...
— По-моєму, хоч у мене й довгий волос,— провадила Уляна, посміхаючись,— а я б сказала так: "Вих мене, братчики, визволили, то я й вас виручу з біди... Ось вам прибуткове діло... заробіток добрий! Добудемо й розійдемося по-братерському!"
— Де ж це діло? — спитав Кармелюк, затаївши в грудях бурю.
— Є! — переможно відповіла Уляна.— Летичів тепер зовсім без війська. Останні загони пішли вчора в Літин; кривоногої й безрукої інвалідної шантрапи не набереться й десятка. Пани, знаючи, що Кармелюк на ланцюгу, а ватага його розпорошена, безтурботно п’ють та в карти грають. Нас же під Летичевом набереться з півсотні кінних при зброї... окрім піших... Якщо підпалити з двох кінців місто й кинутися зненацька на майдан, де казначейство, то можна буде всю казну захопити й між собою подува-нити...
— Ура!.. От так фортель! — гаркнув Дмитро, і всі його підтримали захопленим криком.
— Слухайте, братове! — підвищив нарешті голос отаман.
Все миттю замовкло.
— Не довгий волос у нашої Уляни, а, либонь, коротший, ніж у нас: і розсудила вона правильно, і діло вказала добре. Цілком справедливо, не можна відпускати товаришів пусто: вони йшли на моє ім?я і від мене живилися... Простіть же мене, братове, за необачне слово... мабуть, кам’яна труба, мене приглушила. А тепер я вас поведу на Летичів!