— Як прикро! А хто ж там сидить? Якісь страшні звірі? У!! Хоч би одним оком глянути...
— Нічого, ласкава пані, немає цікавого: жовті, брезклі обличчя, каламутні очі... А хто вони — мені невідомо: приведуть з наказом посадити в такий-то номер башти, і все! Навіть прізвища не сповістять; так і значиться: арештант
; № 1, № 2.
губу, глянувши на свого чичероне холодним, недовірливим поглядом. Всі її маневри ие дали ніякої користі: не тільки побачити його, а навіть довідатися, де він ув’язнений, не вдалося їй.— Це вже занадто! — кинула вона й одвернулася вбік.
— Ой пані наймиліша! Не занадто! — захвилювався наглядач.— За тими шельмами треба сто очей та й то не вгледять... Моє місце найтривожніше, иайнебезпечиіше! Ось не далі як позавчора приїжджає до мене в кареті якийсь архімандрит... Поважне обличчя... біла борода... клобук... наперсний хрест... і з ним молоденький послушник... превелебна особа. Бачите, пані,— хоче оглянути фортецю, а разом з тим сказати слово запеклим лиходіям і розчулити жорстокі серця... Що ж? "Спасенне діло, чесний отче! — сказав я й хотів був зразу ж повести особу, та згадав, що перед начальством треба показати, як я суворо дотримуюся приписів, а тому додав: — Звичайно, я з найщирішою готовністю... але в нас непохитні правила: конче потрібен дозвіл градоправителя, а для духовних осіб, тим паче на казання слова,— від його милості місцевого російського архієрея".— "Невже,— здивувався архімандрит,—і для моєї особи такі формальності?" — погладив так бороду, поправив хреста й суворо поглянув на свого послушника, а той аж почервонів... "В прописі не зазначено винятків,— я йому,— але не звольте турбуватися, найпревелебніший отче,— я можу зараз злітати до його превосходительства пана градоправителя й сим обмежуся".— "Ну, знаєте, пильний і вірний страж предержащої власті,— сказав він, підводячись з крісла,— не хочу,— каже,— вводити вас у спокусу, щоб порушити, цікавості моєї ради, і найменщу частину від наказу. Я сам буду в градоправителя, а в його преосвященства й перебуваю, то завтра вже з належними дозволами одвідаю!" Поблагословив мене... Приклався я до руки, провів, а потім звелів поприбирати все в камерах та й подався з доповіддю до градоправителя, щоб самому привезти дозвіл до архієрея, не обтяжуючи таких високих персон... І що ж би ви думали, пані?— Наглядач аж відступив і для ефекту зробив велику паузу.
— А що? — нетерпляче спитала Розалія, відчувши, що в неї ворухнулося якесь підозріле передчуття.
— Не був сей архімандрит ні в його превосходительства, ні в його преосвященства! — випалив наглядач.
— Як так?
— А так, пані! Сей лжеархімандрит був шельма, гунцвот, шахрай! Я його чекав учора вже з прихованою охороною, але не з’явидся, бестія! А ще поцілував йому руку! Тьху!!
— Хто б же вія міг бути?
— А дябли його знають! Може, з тієї ж компанії, що тут сидить... Істинно!.. А той послушник теж...
— Переодягнута жінка? — скрикнула Розалія й позеленіла, як стіна коридора. "Чи не знову її затія?" — мигнула в Розалії думка й розбудила ревнощі, що були заснули.
— А що ви думаєте? — ніби підтвердив її думку наглядач.— Тепер такі часи, що й самому собі не вір!
Розалія задумалася: хто б вони були? І до кого? "Та до нього ж, до нього! І це твої вороги: вони вирвуть його в тебе з рук і завезуть далеко!" —щось кричало їй у вуха, й вогненними голками ті крики впивалися їй у груди...
Наглядач, помітивши поганий настрій у пані, поспішив розвіяти його.
— Ага! — ніби схаменувся він.— Одну башту я можу показати пані.
— Ах, ходім, ходім скоріше! — заметушилася Розалія.
Коли вони ввійшли в другий, такий же самий вузький
коридор, то побачили в глибині його двох вартових.
— Що це? — засміялася нервово Розалія.— Там для страшних злочинців був один вартовий, а тут дл/і порожнього коридора — два?
— Пшепрашам, пані! Ця перша башта пуста, а друга, за рогом коридора,— та зайнята...
— Ще страшнішим розбійником? — підказала Розалія й поблідла: вона відчула в своєму серці ніби грудочку снігу, від якого побіг по її тілі дрож.
— Так, ще страшнішим,— усміхнувся наглядач,— якого посадили туди недавно.
У Розалії помутніло вочу. Замість снігу в неї тепер спалахнув у грудях вогонь і залив рум’янцем обличчя. Добре, що в корцдорі, чи, ліпше сказати, у вузькій і високій щілині було зовсім темно і її хвилювання ніхто не помітив; та все ж таки Розалія змушена була вхопитися рукою за стіну й перечекати якусь хвилину, щоб опанувати себе.., Потім вона нараз заговорила жваво, намагаючись загладити збен-. теження:
— Не думайте, пане, що я злякалася,— ніскілечки! Хоч і догадуюсь, хто там...
Наглядач ствердно опустив очі...
— А тут, напевне, хороший резонанс,— протягла^Розалія співливо голосно і потім зненацька залилася треллю й виконала кілька звучних рулад... Потім несподівано проспівала куплет із свого улюбленого романса, якого років три й не згадувала.
Наглядач не міг зупинити ексцентричної витівки поважної пані й тільки захоплювався її голосом.
— Ой, як високо в камері вікно і нащо його замазано? — скрикнула Розалія, заглянувши через поріг у башту.
— На те, пані, щоб злочинець не міг вилізти й переморгнутися з спільниками.
— Та-ак? — наївно здивувалася маршалкова й, обернувшись обличчям до вартового, додала; — Яка, однак, дивна над вікном фігура, наче бурдей! — Слова "фігура" та "бур-дей" вона просто викрикнула й потім розреготалася.— Чуєш, пане, як відгукується в різних місцях луна! Але... годі жартів, ходім!
Наглядач був дуже радий цьому й швиденько повів на-віжену магнатку до її карети... '
По той бік кільцеподібної фортеці, яка оточувала кам’я-нецьку скелю, ліворуч по притоці Смотрича, тягнеться ущелина, де добувають будівельний камінь. У цій ущелині щодня працювали й арештанти з турецької фортеці. Був холодний ранок; після дощу, котрий лив цілу ніч, мороз одразу схопив кригою й дерева, й дорогу, й каміння. Просто не можна було ступити ногою; та арештантів, не зважаючи ні на що, погнали на каменоломню.
Доправившись з великими труднощами до місця, вони помітили на купі набитого каменю якусь людину, що стогнала. Арештанти оточили нещасного; підійшли до нього й вартові, і старший унтер.