— Розставити солдатів на постій,— порадив капітан.
— Ні, далеко,— похитав головою корнет,— на випадок тривоги, де я їх шукатиму?
— Слушно, пане! — погодився наглядач.— Хоч з мого етапу й курчатко не вилетить, але все ж таки... береженого й бог береже. Я ось вам пораджу помістити солдатів у заїжджій корчмі,—тут недалеко, за півверстви, при в’їзді в містечко, критий двір, фуражу вволю й душ на десять-двадцять приміщення.
— Гаразд,— погодився корнет,— але дозвольте мені залишити тут у вас на стайні п’ять-шість верхівців на всякий випадок, знаєте...
Наглядач подумав і відповів, що на шестеро коней приміщення немає, а на четверо навіть кормів може знайтися.
Потім, закінчивши з усіми цими розпорядженнями, капітан дав. наказ одчинити тюремні ворота, и після його команди: "Чотири в ряд, марш!" — партія, дотримуючись належного ладу, ввійшла в тюремний двір.
Перевірка-тривала недовго, і вся шпанка кинулася, як справжня отара овець, штовхаючись і випереджаючи одне одного, захоплювати на нарах кращі місця.
— Ну, панове, а тепер до мене — ласкаво прошу! — запросив наглядач офіцерів, замкнувши камеру й доставивши скрізь вартових.— Недалеко, тут же, за муром, Чайок з араком не пошкодить, панове?
— Не пошкодить! — радо погодилися офіцери.
— Та й зелене суконце можна розстелитй!
Вони вийшли за ворота тюрми й повернули до невеликого будиночка, який стояв тут же ступенів за п’ятдесят за муром.
У сінях їх зустрів денщик і допоміг нещасним подорожнім пороздягати намоклі шинелі. По чистих постілках, розстелених на підлозі, офіцери зайшли до просторої кімнати, що була в наглядача за їдальню й вітальню; їх одразу ж охопило живодайне тепло, що побігло по всьому тілу й, здавалося, пройшло до кожної кісточки.
В печі яскраво горіли дрова, кидаючи грайливі відблиски на блискучу фарбовану підлогу. Біля стіни проти печі стояв великий диван з високою загнутою дерев’яною спинкою й незграбними дерев’яними ручками. Перед ним на круглому столі, застеленому камчатою скатертиною, шипів, викидаючи струмочки пари, блискучий, мов дзеркало, самовар. Тарілки з грибками, оселедцем та іншими закусками були розставлені симетрично, а дві горласті пляшки довершували прикрасу столу. Над диваном висів вишитий гарусом килим, на якому була зображена чарівна гола мусульманка; тут же, поряд з ним, висіла гітара й бісерний кисет на тютюн. По другий бік кімнати стояв розкритий зелений столик.
— Ху ти, благодать яка! — мимохіть вихопилось у капітана, він аж провів рукою по грудях.
— Еге ж,— підтримав і корнет, потираючи задубілі ру
ки,—неначе в царство Семіраміди64 попали!.. А дощ же, дощ як заливає! ^
Всі прислухалися. ПІум дощу справді, здавалося, зростав щохвилини.
— Еге ж,— сказав наглядач.— Стихії розбурхалися неабияк, і якщо сей дощ до ранку пе перестане, то завтра рушити далі не можна буде ні в якому разі. Але почнемо! — Він на-джв три чарки і жестом запросив своїх гостей передплати їх...
Арештанти почували себе в замкнутій камері не менш затишно. Після сльоти й холоду навіть і ця кімната, похмура й непривітна, неначе погріб, ледве освітлена каганцем, що миготів над дверима, видалась їм чудовим притулком. У всякому разі, тут. було сухо й тепло; велика груба, що двома боками виходила в камеру, була добре натоплена та й сорок душ, напханих у порівняно невеликому приміщенні, теплом свого тіла зігрівали одне одного. Шум дощу, який було чути знадвору, робив ще відчутнішим почуття насолоди від тимчасового захисту й тепла. Арештанти сиділи на нарах; тільки двоє з них стояли коло дверей, наглядаючи за "совиним вікном" і прислухаючись до розмірених кроків вартового, що лунко гупали по кам’яних плитах коридора.
На розстеленому на одних парах рядні лежала провізія, котру купив Андрій, але ніхто не приторкався до неї. Всі сиділи мовчки, обернувшись до каторжника й слухаючи його промову. Через те що перевірка вже минула й предмет розмови був секретний, то промова виголошувалася пошепки. Біля нього з одного боку сиділа Уляна, з другого — Андрій і Явтух.
— Ну, братці,— заговорив каторжник, звертаючись до товаришів,— либонь, знаєте, який сокіл прибув сюди вкупі з нами? Кажіть же: повинні ми його випустити з клітки чи ні?
— Повинні, повинні! Скажи тільки, що роботи? — загомоніли навколо голені голови.
— Так я й знав, братці, що ми всі будемо за одне. Та й то правда: не були б ми чесними арештантами, коли б не ви-* рятували такого брата. Про себе нам думати нічого, наше діло попереду,— завжди встигнемо втекти... Глядіть же, наперед кажу: тут не жарти. Пристаєте всі?
— А то ж як.,.
— Не базікай, кажи, що робити? — відповіли нахилені голови.
— Спасибі, братчики, за отамана! не втрималась Уляна, щоб не відповісти на це гаряче.— Коли вже бог приведе на волі нам зустрітися, йи вам од платимо!..
— Ну-ну, чого там!..-^ забурчали кругом арештанти, розчулившись від гарячих слів отаманші.— Махнидралов, кажи далі!
— Гаразд, тільки ще раз кажу: пам’ятай, шпанко, об?я*" виться якийсь язикатий, надумає підсипати — своїми рука-* ми порішу!
Та ну тебе до паскудної відьми, чого по сто раз|в нага*
дуєш! — вилаявся з найближчих нар велетень з напівсивою, розкошланою бородою й похмурими сірими очима.
— Так от, хлопці,— почав уже спокійно Махнидралов,— казав я вам уже в дорозі, іцо сидів я в цій тюрмі позаторік в одиночці й геть був підпиляв грати, та несподівано перевели в інший етап. Камера ця буде .поруч з нашою, ось із цього, з лівого боку, і вікно виходить на той бік у двір. Грати ці тепер за півгодини й дитина висадить, та ще й до того в мене там під камінчиком і інструмент призапасений.
Ловко, чорт його візьми! — схвально обізвався чийсь хрипкий голос із найближчих нар.
^ А як же до тієї камери добутися? — спитав другий.— Почнемо двері ламати — вартові почують.
— Ех ти, собача ніздря: "Двері ламати!" — передражнив його Махнидралов.— Хіба інших способів немає? Підпоїмо служивих, а тоді й обробимо діло; всього ж дві годийи, більше не треба. Отамана в рядно посадимо, у вікно спустимо, а там на дворі вартових заспокоїти я й сам візьмуся. Стіна не висока: один одному на плечі — та й усе. Голопуцьок жовтокрилий кінних на постій розставив, ніші нас у таку сльоту ніколи по доженуть, а тут і ніченька — матінка рідна!