Ага, на Березівку! — Обличчя Уляні спотворилося; вона хутко подалася в глибину лісу...
Опівдні всі гайдамаки, окрім вартових, зібралися на обід; прийшли й Кармелюк, і Андрій з Дмитром.
Ну що, як діло? — тихо звернувся до них Кармелюк.
До вечора, батьку, все буде готове,
А Уляна там зосталася?
Та ні... Пішла кудись.
— Пішла? Як же це... з поста пішла?.. Куди ж вона пішла? — голосно спитав Кармелюк. Неприємне передчуття охопило його.
Тривога отамана передалася й Андрієві,— він значливо переглянувся з Дмитром і звернувся до розбійників, що сиділи біля казан кін.
Панове, чи не бачив хто отаманші?
— Та до нас же прибігала вона, непевна якась,— відповів один з розбійників, які копали рова.— Питала, де отаман.
— А я бачив, як і коня виводила! — відповів другий.
*■'— Коня? — сполохався Кармелюк.**— Виходить, поїхала кудись?
Мабуть, що так. Стрілою помчалася,—підтвердили гайдамаки. .
Кармелюк підвівся з місця. Справжня тривога охопила його. "Чи не довідалася чогось про Олесю? — мигнуло йому в голові.— Ця скажена кішка може в одну мить погубити дитя!.."
— Та що ж сталося? — промовив він уголос.— Чому поскакала отаманша?
Чекайте, а дід же якийсь приходив до неї,— обізвався один з кашоварів,— листа, чи що, якогось приносив... Та ось, Довбне, отаманша тебе відкликала чого?
Прй перших словах цієї розмови Довбня, неабияк збентежившись, почав швидше носити їжу ложкою; тепер же він зовсім оторопів, та цього разу товариш виручив його з біди.
— Листа? Я бачив, бачив! — гукнув розбійник, котрий нагадав, що отаманша виводила коня...— Коли пані вискочила на коня, то згубила папірця; я підняв його й погукав їй услід, та вона вже не почула... Та ось, дозвольте, ось він, цей папірець! — сказав гайдамака й витяг з-за халяви чобота пожмакану записочку Фросі.
г— Давай! — Кармелюк майже вирвав її з рук розбійника.
Як тільки пробіг він перші рядки листа — обличчя його вкрилося червоними плямами.
— Зрада! Западня, пастка! — несамовито закричав він.— Догнати божевільну! Коня!
Тим часом у домі маршалка знову зібралося жваве товариство — знову з’явилася чарівна пані суддиха, а за нею й Алоїз Пігловський.
Літинського суддю його судді не катували вогнем, бо він добровільно віддав свої ключі й не приховав від екзекуторів грошей, які зберігалися в домі; він тільки дістав сувору кару за свій суд і^два тижні пролежав у гарячці, вкритий ранами від нагаїв. Але наприкінці другого тижня гарячка спала, виразки почали гоїтися й усяка небезпека минула. Щодо нападу гайдамаків, то суддя був тепер від нього убезпечений і словом отамана, й військовими загонами, які прибули з Ка-м’янця.
Агата весь час доглядала чоловіка; і хоч нещасній дружині старанно допомагав у всьому вірний друг дому — Алоїз, але все ж таки звикла до легковажного життя жінка під кінець очамріла й написала Розалії листа, в якому сповіщала її про відновлене здоров’я свого чоловіка й, крім того, скаржилася подрузі на нудьгу.
Розалія негайно відповіла папі суддисі й запросила її приїхати до неї, бо сама вона лежить хвора в ліжку, а тут ще повен дім гостей.
"Крім того,— приписувала вона в кінці записки,— нам пора, мій ангеле, закінчити розпочате діло. Всі підготовчі заходи я вже завершила,— залишається тільки кінець. Тому-то й спіши до нас із своїм секретарем, пам’ятаючи прислів’я: "Le fin couronne Foeuvre" *.
Сповнена любові подруга страшенно стурбувалася станом здоров’я дорогої Розюні; вона кілька разів навіть починала плакати, але разом з тим виявляла такий жах на саму тільки думку про можливість залишити хворого чоловіка, що суддя змушений був сам ублагати своє ангелятко одвідати шановну пані маршалкову. Умовивши нарешті дружину, він звернувся з сердечним проханням і до свого любого друга Алоїза — супроводити його найкоштовнішу перлину в Мар-шалківщину й оборонити її в дорозі від усякого лиха.
Агата не забарилася прибути з своїм, секретарем у дім маршалка, де спинилися на деякий час майор і два корнети прж-сланого з Кам’янця загону.
Після жахливої пригоди з Янчевським Розалія пролежала три дні в ліжку, не допускаючи до себе майже нікого і впер-
% Кінець — справі вінець (франц.).
то відмовляючись від лікарів. Чоловік, який заходив до неї після наполегливих домагань, приходив до думки, що його "яскулечка" блідне щогодини все дужче й що в очах її з’явився підозрілий блиск. Насправді ж, крім фізичиого потрясіння, Розалія страшенно мучилася душевно: почуття страху, ревнощі, жах викриття й переслідувань з боку одуреного коханця шарпали її нерви й не давали їй і хвилини спокою.
Тривалі години своєї самотності, вона тільки й думала, як би їй виплутатися з незручного становища, в яке її поставили несподівані обставини* Нарешті вона опанувала себе, встала з ліжка й звеліла покликати до себе чоловіка. Розпитавши його на початку розмови про останні новини, вона порадила чоловікові запросити офіцерів прибулого загону зупинитися в їхньому домі, влаштувати в них, так би мовити", штаб-квартиру. Вона пояснила чоловікові, що, втративши Янчевського, москалі блукатимуть тепер, мов сліпі, що їм потрібні вказівки людей, які знайомі з місцевістю, а такі вказівки можуть давати їм лише вони та пан Рудковський. Головне ж, запросивши в свій дім панів офіцерів, вони, господарі, можуть бути цілковито впевнені в своїй особистій безпеці: з офіцерами ж прибудуть караульні, вістові, днювальні, денщики, одне слово, двір наповниться озброєними людьми, і Кармелюк тікатиме від нього, як чорт од ладану...
Про себе ж Розалія мала ще два аргументи для запрошення москалів у свій дім: передусім перебування начальства далеко від команд, у багатому домі, де все буде надане до його послуг для приємного проводження часу, неодмінно загальмує переслідування Кармелюка й дасть можливість йому врятуватися втечею; а друге, не менш важливе,— те, що, бувши завжди разом з офіцерами, вона легко довідуватиметься про всі їхні плани, заходи й передаватиме про них заздалегідь любому коханцеві.
Вислухавши думки дружини, маршалок захлинувся від захоплення. Він розцілував сто разів ручки Розалії й подався запрошувати дорогих гостей. З свого боку й пани офіцери, яким зовсім не усміхалася перспектива постою в сільських хатах, з задоволенням прийняли запрошення поважного магната, і таким чином палац маршалківський, що перебував деякий час у тиші й— безгомінні, знову оживився веселим дзвоном келихів, звуками музики й громом застольних промов.