що я, дурна, кажу тобі так... Чому ти зовсім не той, що був раніше? Що сталося з тобою?
— Був бенкет, а тепер настало похмілля, та й невеселі
думи навалилися каменем на серце, і коли немає з ким поділитися ні горем, ні думами, коли знемагаєш сам-самісінь-кий у цілому світі, тоді й мука не під силу стає,, й розпач холодом охоплює душу. /
— Хіба в тебе немає ні одного друга, ні однієї близької дорогої душі? — спитала Олеся так тихо, що й сама не розчула своїх слів, але Кармелюк зрозумів їх і, взявши в руки холодну тремтячу руку дівчини, стиснув її в своїх могутніх долонях.
— Друзів до чарки в мене багато, а до серця, до душі нема й одпого... Ех, проклятий я, проклятий! — вирвалося в нього із зойком одчаю.— Сам-самісінький з безпросвітною тугою...
— Ні, ти по сам.— Олеся зашарілась.— Я присягаюся...— та хвилювання урвало їй мову.
— Сам, скрізь сам,— прхмуро казав далі Кармелюк,-* і б’юся як риба об лід, і загину або під кулями, або під шпіцрутенами,— однаково сам. От тільки як з тобою сиджу, то здається, що є і в мене рідна душа... Е, та що там! Вовкові — вовче життя!
— Що ти? Нащо ти? — заговорила з якоюсь радістю, що в ній спалахнула, і з сльозами Олеся.— Ох, якби це так було! Якби я могла хоч чим-небудь полегшити твою долю, я б життя своє віддала, душу б за тебе поклала!
— Що ти кажеш? — скрикнув Кармелюк, стискуючи руку дівчині.— Ти? Ангел чистий? За мене, розбійника, вбивцю, грабіжника?..
— За нещасного...
— Ні, ні, ти не знаєш мене... Я не гідний мізинця твого, я страшний сам собі. Ти відсахнешся од мене, заглянувши в моє серце! Я не смію доторкнутися до тебе своїми оскверненими руками... Іди, їдь! Забудь мене, як забули мене бог і люди!..
— Ніколи! — скрикнула Олеся.— Скоріше моє серце замре в грудях, аніж я забуду тебе! — І, вхопивши руку отамана, вона припала до неї й облила її гарячими слізьми.
— Дитя моє, щастя моє! Ти ще цілуєш мою руку?! —• з жаром вихопилося в Кармелюка.— Та ні, ні,— промовив він, одвахнувшись квапливо, і стиснув свою голову руками,— розбійник я, але чесний козак. Не візьму чистого оерця! Тебе прихиляє жалість до бездомного волоцюги!.. Не жалій мене, туга не зігне моїх плечей... а якщо зігне, то туди мені й дорога! Ти ж іще молода, тебе жде щастя, радість...
— Навіщо ти смієшся з мене? —— гірко перебила його Олеся.— Яке щастя може ждати мене далеко від тебе? Я нікчемна, дурна, нікому не потрібна дівчина...
— Ти — ангел!
— То дозволь же мені вмерти за тебе!
— Святий боже! Невже ж ти любиш мене, гайдамаку?*— прошепотів Кармелюк, притягаючи до себе дівчину, що‘так і тремтіла.— За що? Навіщо? Куди я можу повести тебе?
— Хоч на каторгу, хоч на смерть, тільки не відштовхуй мене від себе!
Олеся вся затремтіла від нестримного ридання й припала головою до Кармелюкових грудей.
— Щастя моє, радосте моя, друже мій єдиний,— казав Кармелюк, вкриваючи поцілунками руки й обличчя дівчини.— Що ж я дам тобі за твою чисту душу?
— Своє горе, свої муки!
Олеся обвила шию Кармелюка руками і, гірко плачучи, притисла до своїх грудей буйну голову козака...
, Кармелюк з Хоздодатом і ще трьома козаками провели Олесю за межу лісів; він хотів провести її до самого дому, але вона впросила його відпустити її з паном богословом, самому >к повернутися назад.
Повернувся Кармелюк до табору пізньої ночі. Всі вже спали, тільки Уляна сиділа нерухомо коло згасаючого вогнища, як уособлення похмурого, мовчазного горя. Вона уважно поглянула на Кармелюка, і Кармелюкові мимоволі стало моторошно під гострим поглядом її очей. З-під її уваги не випало, що з отаманом щось сталося надзвичайне...
— Звідки так пізно? — спитала вона коротко.
— Виїжджав подивитися, чи не розташувалися десь поблизу москалі... Чого ти не спиш?
— Не спиться.
— А я втомився дуже.
Кармелюк загорнувся в кирею й простягся коло вогнища. Він не спав, але йому хотілося уникнути розпитувань Уля-пи. В душі його було так піднесено гарно! Думка про те, як йому відчепитися від Уляни, сумніви щодо можливості нового. життя ще не виникали в нього; в душі панувала тільки сама свідомість прекрасного щастя, вірилося в усе добре, святе... Теплі сльози виступали на очах отаманові, а душа його немов розправляла крила й линула кудись далеко-да-* леко, в невідому голубу далечінь...
Солодкий сон нарешті заспокоїв козака, й приснилося йому, що він знову стоїть на колінах перед Олесею, поклавши їй голову на груди, й каже їй про свої тривалі й тяжкі страждання, про муки, які шматують його душу, а вона ласкаво проводить рукою по його голові й тихо плаче над ним, і кожна сльоза дівчини змиває пляму з його душі, і все легше стає йому ла серці.
Прокинувся Кармелюк пізно; він ще не геть прочумався від снів, як відчув уже, що з ним сталося щось надзвичайне, невимовно-радісне.
Осяйний, щасливий, схопився він на ноги й ще енергійніше, ніж раніше, взявся до роботи. Зараз же покликав до себе найближчих товаришів — Андрія, Дмитра, Явтуха й Уля-ну й познайомив їх з новим своїм задумом. Треба було, на думку Кармблюка, прокласти в протилежному кінці болота нову греблю, а стару, про яку розвідали москалі, розірвати в багатьох місцях — ближче до середини болота, щоб на випадок появи супротивника допустити його до половини болота, а тоді, як люди й копі почнуть тонути в приготованих місцях, ударити на них з двох боків; але щоб і цей новий план ніхто не передав москалям, Кармелюк запропонував товаришам змінити вартових на греблі й стати на варті самим, а на допомогу в роботі запросити трьох-чотирьох най-вірніших людей.
Розбійники з захватом сприйняли новий задум Кармелюка.
Важно! — не стримався від радісного вигуку Дмитро.— Ну ж, командо, наліво кругом марш.
Розбійники, яких вибрав отаман, пішли разом з Уляною до греблі, сам же Кармелюк, маючи намір одвернути увагу розбійників од нової роботи, пішов з ними у протилежний бік лісу. ■ , ' ..
Радісна енергія отамана передавалася всім його підлеглим: все навколо нього сьогодні горіло й кипіло. Він і розпоряджався, й сам працював поряд з іншими, та думки про Олесю не покидали його.
І все йому здавалося сьогодні можливим і приступним! Ні, він не кине святого діла! Сама Олеся не хоче того. Він повінчається з нею, перевезе її в Бессарабію, а разом з нею перевезе й своїх самотніх дітей. Він прилітатиме до них, навідуватиметься, й знову в нього буде свій теплий куток, своя дорога сім’я. Буде серце рідне, чисте й святе. А тим часом прийде резолюція на його скаргу; там розберуться, зглянуться на долю хлопів, а потім ще розчаруються і в панах... І, може, йому ще судилося дочекатися жаданої волі, відпочити від кривавої різанини й звідати тихе щастя коло любої істоти.