— Ото чи бачиш, мій пане дорогий, які солодкі ці канчуки, а ти ж даєш їх кожному по дві й по три порції! — сказав Кармелюк.— Нічого, витримаєш... Здоров’я в тебе, як у бика... Загоїться... Ще, либонь, і приховувати будеш, що куми охрестили. А цього не треба... Так от іще візьми па-м’яткового: довгі в тебе дуже вуха... схожі —на ослячі... та й ніс неначе закандзюбився... треба виправити...
Ледве чи усвідомлював Янчевський, що казав йому Кармелюк: голова йому звисала на груди... Та й Кармелюк не примушував довго вдумуватися свого клієнта, а вийняв короткий запоясник і трьома помахами одрізав Янчевському вуха й кінчика носа...
Коли маршалок і Рудковський примчали на Маршалків-щииу з лікарем, то застали Розалію справді хвору. Її всю трясло й підкидало на ліжку; вона не могла сказати розбірливо й двох слів і тільки дивилася на всіх божевільними очима, іноді викрикуючи: "Я загинула! Рятуй, рятуй мене!>> —, Врятую, врятую, моє серце! — плаксиво мовив при цьому маршалок і припадав до гарячої руки Розалії; та тільки Розалії потрапляло на очі масне чоловікове обличчя, скривлене жалісливою гримасою, вона дико скрикувала й одкида-" лася на край ліжка.
Пан консилярж60 звелів усім дати спокій хворій, напоїти її малиною й покласти їй на голову криічи, а сам скоріше подався до Літина, люб’язно сказавши панові маршалкові, що в його дружини гарячка...
~3а таких умов їхати кудись було зовсім неможливо; маршалкові довелося зостатися дома; Рудковський заявив також, що нізащо не покине пані й зостанеться на Маршал-ківщині аж до одужання мосці королеви., Добрий чоловік, зворушений такою прихильністю до його дружини, сердечно обняв Рудковського й, просльозившись у нього на плечі, урочисто заявив, що коли йому судилося зостатися живим, то він ніколи, ніколи не забуде цієї товариської послуги.
А втім, наступного дня надвечір Розалія прийшла до пам’яті. З розмов осіб, які її оточували, вона зрозуміла, що ніхто не знає нічого про її короткочасну відсутність, і це вже дуже заспокоїло її й повернуло їй звичайне її самовладання. На ранок у панському дворі поширилася жахлива чутка, що управитель Хойнацького, який проїжджав учора вранці через маршалківський ліс, підібрав па дорозі побитого мало не до смерті папа Яичсвського з одрізаними вухами й носом, майже без ознак життя, й одвіз його до Літина, і хоч йому там і дали потрібну допомогу, та все-таки Янчев-ський дуже хворий і майже не опритомнює.
"О, то бардзо похвально, що йому не спало на думку привезти його сюди",— подумав сам собі маршалок і додав уголос, звернувшись до Рудковського:
— Нещасний Фелікс! Він за будь-яку ціну хотів повернутися до нас — допомогти мені охороняти мою дорогу Розгоню. Я вмовляв його, в ім’я нашої святої дружби, не робити цього, не наражати себе на небезпеку, але він не послухав, і ось...— маршалок підвів очі д’горі й розвів руками.
— Дешево відбувся! — сухо' додав Рудковський.— Пан Янчевський повинен пам’ятати, що він уже старий і що йому не вганятися за розбійником; але він, всупереч усьому, прагне зберегти за собою титул охоронця всіх * дам. Ну що ж, треба все-таки дякувати гайдамаці за ласку, хоч, як видно, він ставився до нашого презуса з цілковитим презирством, якщо обмежився тільки такою ганебною карою.
Пан маршалок нічого не заперечив на пиховиті слова молодого шляхтича... —
Не встигла сенсаційна звістка облетіти весь двір, як балакуча Фрося розповіла про неї пані. Розалія вислухала її мовчки й глибоко задумалася...
LXXX
Повернувшись тієї ж ночі до свого табору, котрий становив собою центральне місце збору всіх ватаг, Кармелюк застав усіх розбійників трохи збентежених. Виявилося, що полк, який прибув з Кам’янця й вирушив був з Янчевським на пошуки розбійників, розташувався саме в цій місцевості й щодня висилає на рекогносцировку сильні загони, отже, так і дивись, може натрапити й на їхній табір.
Чи завівся в нас дезертир, новий іуда, чи старий пес Янчевський сам винюхав,— закінчив Дмитро,— а ^тільки діло погане, чиста блокада! Так і кружляє кругом нас сарана, а цьому супостатові Янчевському тут усі ходи відомі.
— Ну, щодо Янчевського, то він уже не скоро на допомогу до війська з’явиться,— зауважив з усмішкою Андрій.— Оперіщили ми йому спину до кісток та й вуха і кінчика носа одрізали для помітки, виходить, — потаврували...
— Як? Що?.. Коли?! — скрикнули разом усі ватажки загонів, оточивши Кармелюка.
Кармелюк неохоче розповів історію покарання Демосфена, сказавши, що він натрапив на нього випадково в лісі. Розповідь Кармелюка викликала надзвичайне збудження серед ватажків загонів і всіх гайдамаків.
Таку новину не гріх і сприснути, отамане! —з захватом вигукнув Дмитро, вдаривши шапкою об землю.— Звели відкрити барило меду, є добрий.
Передусім діло, рруже, а потім не дамо спуску й медові,— сказав Кармелюк.
— Слушно,—погодився Дмитро.
— Ну, то от скажй, чи всі наші зібралися?
Вважай, що всі, от тільки Хоздодат з хлопцями не вернувся.
Хоздодат?.. Так, так, він же куди поїхав?
— У Кальну Деражню послав ти його, пане отамане, з гостинцем до пана Сливинського...
Так, так...— Кармелюк у задумі провів рукою по чолі. Назва села, яке згадав Дмитро, викликала в його пам’яті дорогий спогад, і серце його болісно занило. Він провів рукою по голові, немов бажаючи відігнати смуток, що • налетів на нього, й промовив уголос: — То, кажеш, не повернувся ще?
Ні.
— Не попався б попенко!
— Де там йому попастися: він же в тих лісах, як риба у воді, з ним же й хлопців три найкращих, надійних...
— Гм... так. А чого ж це я не бачу отаманші... вона ж з тобою була?
— Та от, вийшло діло,— Дмитро розвів руками.— По тому, як ми почастували Дембицького, то надумали з отаманшею одним махом порішити й пана Бойка, тим більше що — жироїд, а він же недалеко, всього верст за двадцять від Дембицького. Ну, вирушили; виявилося, що сей пан комісар того ж дня з усіма своїми тельбухами з села драпака дав... Забрали в нього все, що можна було, та й повернулися з хлопцями додому... А отаманша й відділилася від нас десь з півдороги, сказала, що треба їй до одного бидла зайти,— корчмар він, чи що, у Вівсяниках, ну, либонь, хотіла його про щось розпитати... Я й казав, щоб не йшла вона, та де там, і слухати не схотіла!