Всі ці думки постали перед Розалією в одну мить з жахч ливою виразністю... Вона геть знесиліла, й істеричне ридання вирвалфя з її грудей.
Зважаючи на тривожний настрій усього товариства, це нікого не здивувало.
— Розюню, ангеле мій... Золотко моєї — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини.— Води! Ой, що ж робити?
В цей час у дверях показалася Фрося.
— Фросю, води, спирту! — гукнув їй маршалок.
Почувши це, Розалія розплющила очі й промовила з зусиллям:
— Ні, нічого; Фросю, допоможи мені встати, прошу прощення в панства, я зараз...
— Ми самі! — одразу скрикнули обидві панєнки, підбігаючи до Розалії, й хотіли були взяти її попід руки, та Розалія відхилила їхні послуги й, спершись на руку покоївки, вийшла до свого будуара.
І як тільки двері за нею зачинилися, нещасна впала на козетку й, звелівши Фросі нікого не пускати до неї, залилася слізьми.
— О Єзус-Марія... Вельможна пані стурбована... але ж гайдамака не посміє до нас удертися! — заспокоювала Розалію. Фрося, підносячи їй флакон з аміачною сіллю.— Москалі прийдуть, а пан Янчевський зостанеться з нами...
— Ох, мовчи хоч ти! — роздратовано скрикнула Розалія.
— Мовчу, мовчу, й не згадуватиму про це... А тут же всякому своє,— зацокотіла Фрося, щоб розвіяти похмурий настрій пані,— циганка та, що приходила до нас колись, знову прийшла й...
— Циганка?..— Розалія одвела хусточку від очей і швидко обернулася до Фросі.— Вона тут?
— Тут, і просить, щоб допустити її до пані...
"їй довіритись, і вона піде... врятує!" — мигнуло в думці Розалії. Як той, хто тоне, хапається за соломинку, ухопилась вона за цю думку й майже крикнула Фросі:
— Веди!
Легковажна Фрося моторно вибігла з кімнати виконувати примху своєї пані. Розалія схопилася з кушетки... За одну мить очі її висохли, розпалені від сліз щоки зашарілися, вона підбігла до столу й, ухопивши аркуш паперу, швидкр написала на ньому кілька рядків; запечатавши в маленький конверт записку, вона затиснула її в руці й нетерпляче почала чекати циганку. Звичайне самовладання повернулося до неї... Віддати циганці записочку — це був хоч і ризикований, але єдиний спосіб урятувати Кармелюка, і Розалія зважилася покластися на ризик. До кімнати зайшла знахарка,
З одного швидкого погляду на збуджене обличчя маршалкової вона зразу догадалася, що з панею сталося щось особливе.. ^
Ну що, циганко, як живеш? — зустріла та її привітно.
— Ой пані вельможна, пані милостива,— принижено заговорила стара, з низькими уклонами наближаючись до Розалії і догідливо прикладаючись до поділку її сукні,— живу, як собака... Просять люди: допоможи, а як допоможеш, то й женуть у потилицю... А тут зима йде, сама хвора, та ще дітей купа... Дай, панійко, щось стареньке, хоч на Гарасимчика...
Розалія надзвичайно зраділа такому приводові вислати пронозливу Фросю з кімнати.
— Слухай, Фросю,— звеліла вона покоївці,— піди лишень у гардеробну та вибори там щось.
Циганка розсипала подяки й благословення.
— Дай, пані-благодійницо, ручку,— закінчила вона,— дай поворожу... все зніму й розвію — і замову й пристріт, одкрию, хто ворог твій, хто розлучниця твоя! — І, вхопивши руку красуні, вона глянула на лінії долоні, потім перевела свій проникливий погляд на обличчя Розалії й промовила, закивавши головою: — Ой пані, крулево моя, каламутить твоє серце страшна тривога...
— Так, ти вгадала, циганко,' страшна тривога,— перебила її Розалія й заговорила збудженим напівшепотом.— І ти можеш допомогти мені, та тільки ие ворожінням, ні. Постривай, мовчи,— спинила вона циганку,— я знаю: ти хитра чаклунка, тебе не одурить ніхто! Обіцяй, що ти допоможеш мені, і я тебе золотом обсиплю, нічого не пошкодую!
Очі циганки загорілися під навислими патлами кіс.
— Все зроблю! — скрикнула вона гаряче.
— Тихше! — Розалія стиснула її плече й промовила тим же збудженим, швидким шепотом:— Зробиш так, як я тобі скажу,— ніколи тобі не забуду, наміришся виказати...
— Хай мою душу викажуть пеклові нечисті сили!
— Ну дивися ж! Ось тобі записка... сховай, сховай її скоріше! — Розалія тицьнула в руку циганці конвертик. Жадно вхопила циганка пакетика й сховала його за пазуху. Крізь бруд, що вкривав її обличчя, виступили на щоках червоні плями.
— Кому віддати? — промовила вона хрипко, впиваючись у красуню повними дикої злості очима.
— Знаєш наш ліс... Чорний ліс, праворуч од шляху? — казала Розалія, не помічаючи дивного погляду циганки.
— Знаю,
— Так там, на перехресті, галявина... На тій галявині фігура, а коло фігури — дуб старий в дуплом, в те дупло і вкинеш записку.
— І більше нічого? — В голосі циганки почулося деяке розчарування.
— Нічого! — Розалія добула з шифоньєрки два червінці й всунула їх у руку циганці.— Гляди ж, виконаєш — ніколи тебе не забуду.
— Все, все, як сказано.
— Приходь же.
— Прийду, крулево! — В хрипкому голосі циганки почулося щось лиховісне, вона ще раз поцілувала сукшо красуні й поквапно зникла за дверима.
Як тільки "циганка" Уляна минула Маршалківщину й опинилася сама на великому шляху, хода, постать її зразу ж змінилися, вона вирівнялася й швидко піщла вперед... Тепер уже вона не старалася приховати лютість, яка її охопила. Сьогодні вона прийшла в палац з остаточним наміром упевнитися в тому, котра з двох її розлучниця. І от сам випадок видав їй у руки її ворога.
Уляна була впевнена в тому, що записочка, котру вона несла, призначалася Кармелюкові, вона настільки була певна в цьому, що, діставши її від Розалії, не стала навіть випитувати Фросі.
Кілька разів виймала Уляна з пазухи конвертика, повертала його перед очима й з дикою злістю жмакала в руці, неначе то й була саме ота ненависна красуня, котру вона ладна була пошматувати. В записці був увесь вузол таємниці, той вузол був нарешті в її руках, і Уляна не могла його розв’язати! Вона ще, власне, не вирішила, що робити; піти й опустити записку в дуб, як те просила маршалкова, було б занадто безглуздо. їй треба було проникнути в зміст цього послання, дізнатися достеменно, кому його посилається й про що воно трактує.
Уляна догадувалася, що в ньому призначалося побачення коханому, але де? Коли? Як? Саме про це прагнула вона довідатись тепер, щоб з’явитися на це побачення й накрити ніжних голубків.