"Вона недоговорює чогось. Але хто вона? Може, теж колишня хлопка?—питав він себе.— Можливо, можливо... Може, тому й бере вона так близько до серця його долю й діло, яке він затіяв".
І тому що побачення з красунею, крім сердечного інтересу, мали для нього й істотне значення, бо давали можливість одержувати найточніші відомості про заходи панів, то Кармелюк з нетерпінням чекав призначеного для побачення дня.
Стан справ йому тепер сприяв.
Зараз же після першої зустрічі Кармелюк залишив табір, щоб ужахнути своїм страшним судом усіх комісарів; він розподілив ватагу на кілька дрібних загонів, котрі й порозсилав у різні місця; з одним із загонів відправилися Уляна й Дмитро. Сам же отаман мав поспішати до Пігловського, з яким він давно вже хотів поквитатися; але, перечитавши перехоплені листи, підписані головою Янчевським і секретарем комісії Лепинським, він зразу ж перемінив свій намір.
Лепинський славився на всю округу страшним, жорстоким поводженням з селянами, і, побачивши його підпис, Кармелюк одразу ж прийшов до щасливої думки...
Другим своїм побаченням з Кармелюком Розалія зосталася ще більш задоволена, ніж першим: не було сумніву, що Кармелюк почав піддаватися її чарам, але... це досадне "але" не виходило їй з голови.
Чому він тримає себе з нею так далеко й політично? Боїться образити? Пусте! Можна говорити про любов і не ображаючи жінки,— справжня пристрасть не може мовчати. Ні, між ним і нею все-таки стоїть ненависна суперниця. Щоправда, видно, що Кармелюк уже не так любить Уляну, як про те казав Зеленський. Та все-таки свідомість того, що та жінка зостається там, з ним... щодня, щогодини мучила шукачку пригод...
Поки та змія буде там, їй, Розалії, не пощастить цілком заволодіти Кармелюком. Жінка може ошукати всякого чоловіка, але жінка жінку не одурить ніколи! Та біла тигриця догадається, коли ще не догадалася досі, що Кармелюк їздить на побачення до жінки, і тоді — хто знає, чим закінчиться вся ця історія? Ні, треба якнайскоріше позбутися Уляни; тепер найзручніший момент! Кармелюк знає, що вона, Розалія, навмисне заради нього взяла нібито участь у комісії, і якщо Уляну вловлять, він ні в якому разі не запідозрить її в цьому. А так, коли не стане тієї лиходійки, вона цілком оволодіє ним; є для його душі славний вихід... він може стати героєм, проводирем нового, шляхетського повстання60. Слава, гроші, шляхетство — все це прийде само собою.
Все це обдумувала Розалія, солодко потягаючись на козет-ці в своєму будуарі й переживаючи дражливі враження від останньої зустрічі.
Сьогодні вона побачиться з Кармелюком,— усі перепони вона заздалегідь усунула: Рудковський примчав учора, але вона відрядила його ще в одне місце, звідки він міг повернутися тільки післязавтра.
"У всякому разі, після повернення дурня треба вже буде взятися до роботи,— подумала Розалія, з усмішкою розглядаючи свої перлисті нігті.— Треба ж його хоч чимсь потішити, а то ж посада листоноші може й набриднути. Та не вадило б якось позбутися і Янчевського, але про нього, либонь, потурбується сам Кармелюк".
Розалія усміхнулася й, обернувшись у другий бік, відкинула голівку, примружила очі й поринула в солодкі мрії.
Мрії її були сповнені такої чарівливої сили, що вона й не чула гуркоту карети, котра підкотилася до ганку, і гамору голосів гостей, які зайшли в будинок.
Вона очутилась тільки тоді, коли в кімнату вбігла Фрося.
— Ой пані ласкава! Останній час надходить! — закричала
вона ще з порога й, підбігши до козетки, на якій напівлежа-ла красуня, впала перед нею на коліна.— Кара божа! Нещастя! Погибель! До правди, ліпше втікати всім звідціля!.. ' . ■
— Та що сталося? Встань, що ти мелеш! — здивувалася Розалія й підвелася з місця.
— Ясновельможна пані знає пана Дембицького?.. ОхІ Такий слічний, гарний мужчина...
— Та що ж таке, що?..
•— Вбито! Ой матко боска, звечора, кажуть, вечеряв з усіма за столом... І пішов спати в свій кабінет, $ вранці, коли пішли кликати його до гербати й служка відчинив двері, то побачив, Єзус-Марія, що пан Дембицький висить на вірьовці, а на шиї в нього записка: "Те саме чекає і всіх комісарів",— і підписано на ній: "Кармелюк".
— Але звідки ти це знаєш? Хто сказав тобі?
— А хіба вельможна пані не чула? Приїхав пан Бойко з панею й обома панєнками та панство Пожецьких з дітьми... і ось нянька...
— Куди? До нас?
Оскаженівши від неприємної несподіванки, Розалія схопилася з кушетки й спинилася посеред кімнати.
— Авжеж, до нас! І ясновельможний пан просить пані до салону.
— Що ж це, вони гадають у нас зупинитися?
— Не знаю, пані... вони з пожитками... Я ще не встигла розпитати...
Розалія злобно прикусила губу й пройшлася по кімнаті. Нічого більш небажаного вона не могла собі навіть уявити: пані, паненки! Хіба під поглядами цих цікавих, пронизливих очей можна буде вирватися з дому? А той буде чекати, може, вже чекає!
Та міркувати не була коли. Розалія підійшла до дзеркала, глянула на своє розгніване, почервоніле обличчя, поправила зачіску, припудрила щічки й з найчарівливішою усмішкою вийшла до вітальні.
У вітальні вже зібралося все товариство. Гладкий пан Бойко з своєю найдорожчою половиною, яка мало чим поступалася перед ним, і з двома дівицями, котрі дуже скидалися на довгов’язих гусок. Вони були вже на порі, але, незважаючи на це, сукні їхні не сягали довжиною своєю підлоги, а ніжні білі косиночки, перехрещені на грудях і зав’язані ззаду пишними бантами, мали ще більше підкреслювати юну "незайманість" білявих гусок; вони були надзвичайно подібні одна до одної: світле волосся негарного тьмяного кольору спускалося фестонами на вуха обох панєнок і закручувалося по обох боках їхніх голів на високі гребені; опуклі сірі очі з однаковою нетямучістю дивилися на світ божий, і довгі носи їхні надзвичайно схожі були один на один. Панєнки вставали й говорили завжди разом, і коли одна казала: "Ах!", друга ту ж мить спішила скрикнути: "Ох!"
Крім родини Бойків у салоні сиділи ще молода пані По-жецька та її чоловік.
— Нестети 58, ми потурбували нашу дорогу пані Роза-лію! — мовила начальниця роду Бойків, підводячись з місця назустріч Розалії.