— От якби він провчив наших! — навіть руки потер Годзевич.
— А що? — йедбало спитав Хоздодат.
— Та такого гаспида, як наш суддя, такої гадюки і світ не бачив! Я вже й не кажу, що він цілі сотні безневинних селян катує та до Сибіру висилає, а жидків, яких зловлять за передержку награбованого, то тільки обдере й пускає на волю... Тут ще такий же самий негідник — презус цієї комісії Янчевський, та й інші пани — однії масті... і городничий — теж падлюка!
— То ви, дядечку, судді не жалієте? — перепитав Хоз-додат.
— Ненавиджу, в ложці води втопив би... і коли б довелося відомстити йому, вважав би себе за найіцасливішу людину...
— А чи перебуваєте ви, дядечку, з городничим, з тюремним наглядачем у належних стосунках і чи відаєте порядки всіх їхніх лжесудилищ?
— Ще б пак — день у день товчешся... Зуби проїв,., по позвах і контроверсіях,— навіть мого ворога одвідую...
— Ну, то велеліпно! Будете довління імати — і побачите ворога свого низверженого... Але рука руку миє... тільки про сеє потім, а передусім вопію гласом веліїм: алчу і жажду!
— Зараз, мій любий... і раки, і вареники будуть, та й карасі в сметані;— попалися випадково...
— Так попадуться, й градохранителі...—засміявся Хоздодат.— Але ж раки й риба люблять плавати,— додав він завбачливо.
— Знаю, знаю:-для них буде поставлена і настоянка, й проста, і наливок гатунків з чотири!
— О сердобольний і великомудрий мій дядечку! — урочисто вигукнув Хоздодат.— Який я щасливий, що під покрівлею сею перебуваю!
Годзевич обняв по-рідному свого гостя і звелів негайно подавати вечерю...
Годзевич залишав у себе.небожа на ніч, але Хоздодат виконати його прохання не міг: йому треба було поспішати з радісними вістями до свого патрона. Прощалися родичі й друзі вельми зворушливо: вони довго обіймали один одного, довго тупцялися, похитуючись на місці, присягалися у вірності й посилали прокляття ворогам...
LXXI
Коли перший жах і заціпенілість від одержаного листа минули, суддя негайно послав гінців до городничого, до начальника інвалідної команди, до наглядача тюрми й навіть до пана пробоща 51, щоб усі негайно зібралися до нього на раду в надзвичайній потребі. Сам же він від тривоги й нервового струсу одразу втратив сили й не міг нічого придумати.
Янчевський, схвильований і вражений зухвалістю гайдамаки, сам відчував лихоманковий напад страху, але, незважаючи на це, докоряв судді за малодушність, бадьорив його тим, що це безглузде, дурне залякування підлого гайдамаки доводить його безсилля, вибухав каскадами класичної добірної лайки. А суддя майже непритомний напівлежав у кріслі й стогнав од сильного болю в голові; Янчевський поклав йому змочену серветку на лисину; тонкі патьоки води потекли на груди й за спину судді й викликали великий дрож, але він нічого не відчував, а тільки бурмотів побілілими губами: "Ой рятуйте І Під твою опіку... Найсолодший пане! Віддати... віддати й кинути все... ну його!" Марно Янчевський, щоб піднести свій дух* гарячкував і втішав суддю, підносив навіть горілки; суддя був невтішний, не хотів пити і весь упав у розпуку. Коли збіглися на його заклик представники міської влади, то застали господаря на тому ж місці, закутаного в ковдри, з серветкою на голові. Обід, до якого ніхто й не торкнувся, стояв на столі: Янчевський для хоробрості попивав тільки старку.
Почали радитися. Лист переходив із рук у руки. Після кожного нового перечитування враження від нього посилювалось і нагонило на суддю ще більшого страху; не тільки старка, а й перцівка, що її рекомендував лікар* не могли зігріти представника правосуддя, і він не переставав скреготати зубами й ричати від холоду, від якого його трясло, перериваючи іноді свій стогін жалісливим, сльозливим проханням до зібрання: "Ой рятуйте, панове! Пропав!"
Хоч52 Янчевський і намагався запевнити товариство, що зухвалий, лайливий тин листа показує тільки грубий жарт беззубого ворога, проте всі, хто тут зібрався, були іншої думки й бачили в листі цілковиту впевненість у виконанні погрози: над суддею й над ними глумилося не щеня, що дзявкає, а лев, що ричить... І, незважаючи на те, що гості й без припрошування господаря чаркувалися старкою, агрусівкою й перцівкою, загальний настрій не прояснявся.
— Перш за все, панове,— заявив нарешті городничий,— треба одразу ж погнати до Кам’янця губернаторові естафету, щоб його превосходительство прислав сюди військо.
— Так, так,—погодились усі,— в тен момент, не гаючи й хвилини.
— А слідом за першою естафетою,— додав наглядач,— послати другу й третю, що місто, мовляв, у небезпеці... казначейство...
— Так, так! — підхопив ксьондз.— Треба полякати москалів.
— А в місті треба запровадити патрулів денних і нічних,— радив капітан.
— Та сповістити що околишніх иапів, щоб прислали свої команди,— додав Янчевський.— Це я візьму на себе, а пан городничий нехай дасть розпорядження обивателям, щоб поставили біля кояшого двору сторожу... Свої ж шкури захищатимуть, бестії!
— Міщани й попи не бояться за свої шкури,—зауважив голова магістрату.— Лише панству та урядові доведеться розплачуватись.
— Oremus, Domine! * Позбав нас опіки! — зітхнув, звівши очі д’горі, пробощ.
— Так,— гарячкував Янчевський,— пан городничий усім повинен ще постачити зброю.
— На бога, панове! Де я візьму?.. В мене і в інвалідної команди нема її, скільки треба: в багатьох замість шабель — самі піхви, а замість курків і кременів — дерев’яні пофарбовані оцупочки.
— Панове! На бога! — прошепотів суддя.— Подумайте про мій порятунок... А може... випустити того хлопа? На чорта він?
— Що ж... звичайно... та то й погань якась незначна...— закинув несміливо наглядач.
Гм.. атож., поки немає в нас сили, місто було б урятоване від небезпеки,— погодився голова магістрату.
Тільки ж незручно нібито...— почухав потилицю городничий.
— Показати себе боягузами... чорт забирай! — заперечив капітан.
Янчевський почав цілу бурхливу орацію проти такої ганебної пропозиції.
— Як! До чого ми дожили? О tempora, о mores! — кричав він.— Невже ж ми впали так низько душею, що підлий хлоп, пся крев, буде коверзувати нами, а ми будемо падати йому до ніг і виконуватимем кожне його слово? Якщо так, якщо наше славне лицарство виродилося в страхополохів, то йому не про волю помишляти, не про золоту свободу, а підставляти під ніж свою шию, підставляти доброхіть і свідомо... Та, нарешті, панове, випускати заради своїх шкур лиходія— це злочин!