— Я покликала тебе,—почала Доротея, коли Кармелюк, уклонившись, шанобливо спинився коло дверей,— не вичитувати, не лаяти... Сьогоднішня огидна панова лайка була мені така ж прикра, як і тобі... і я з паном за те посварилася... Бачиш, яка я одверта, то зрозумій і оціни мою щирість та прихильність до тебе... Так, я цілком співчуваю твоєму пригніченому становищу... і хочу... Одно слово, за щирість повинен і ти відплатити тим же... За добро ж злом не платять? — І вона простягла руку.
У Кармелюка від цих теплих слів дуже заграв рум’янець і очі заволокло вологим туманом; суворий, холодний настрій його духу полагіднішав, ї надія на щосЕ добре спонукала його підійти й поцілувати простягнуту руку.
Доротея при цьому так міцно поцілувала Кармелюка в чоло, що він навіть здригнув від несподіванки...
— Ти ось дорікав мені,—провадила Доротея, хвилюючись1,— що я перешкоджаю тобі зустрічатися з сім’єю! Але ж зрозумій: я, жаліючи тебе, оберігала від лиха... і все це до слушного часу, коли можна буде викупити її.,.
А пан каже,— перебив Кармелюк,— що він охоче...
— Чого він бреше! — спалахнула Доротея.— Хіба він не з помсти одірвав тебе від сім?ї? І досі ще дише він злістю... Сядь, Янку,— звернулась, запобігливо усміхаючись,— я хочу говорити одверто...
— Що ж, вельможна пані, я й постою...
— Ні, мені незручно... Сідай ось тут... на крісло... ближче... Я бо вважаю, що в тебе й розум, і едукація шляхтича... При інших, звичайно, соромишся... а тут ми самі...
— Дякую, пані, а тільки якось... ніяково...
— Пусте! Який ти справді.... неодмінно вимагаєш наказу? Ну, то наказую — сідай! — звеліла вона, зробивши милий жест, і зі звабливою солодкою знемогою спинила па ньому вогненний погляд.
Зніяковілий Янко сів на вказане крісло, а Доротея, що сиділа на якійсь купі килимів у розхристаній блузі, напів-лежала тепер, обіпершись на білу оголену руку.
— Бачиш... з усього ти повинен переконатися, що я за долю твою дуже клопочуся... дуже,—підкреслила вона,— я гадаю, що такої другої добродійниці не знайдеш ти на світі... Всяка неприємність тобі — мені також прикра. Всяка небезпека для тебе мене більше турбує, ніж тебе самого... Я от і боялася, щоб на тебе в Головчинцях не було засідки, напасті... Твоїй сім’ї аби тільки тебе побачити — і годі... а мені кожна твоя волосинка дорога... Ось і тут ти мав неприємність,— а мені це тяжко... Виходить, не нарікати треба, що я тебе оберігаю, а дякувати... і дякувати не по-раб-ському, а сердечно..*
Кармелюк дивився на Доротею, широко розплющивши очі; кожне— її слово не гріло, а дратувало його серце... хоч і хотілося вірити.
•*— Тому що і я,-* протягла ніжно Доротея,— від серця ладна все тобі влаштувати й кажу одверто, що коли я буду впевнена на ділі, що ти мені платиш за моє серце теж серцем своїм, то я тебе ощасливлю...
— Господи! Та я за вашу ласку! — скрикнув Кармелюк і припав до руки своєї володарки. Доротея поцілувала тепер у щоку свого раба й посадовила його знову па крісло, присунувшись до нього ще ближче... Внутрішній вогонь розгорявся в її грудях все дужче й дужче, охоплював полум’ям обличчя й іскрився з млосних маслянистих очей.
Кармелюк, охоплений радістю, сидів, як очманілий, не розуміючи справжнього значення слів своєї володарки, але невиразно відчував, що в них криється щось незвичайне, неприродне...
— Присягаюсь, возвеличу, коли тільки впевнюся, що воля не занесе від мене мого любого Яся! — шепотіла вона, сп’янівши від паморочливих бажань, нервово здригаючись і потягаючись, мов кішка. Вона то пожирала Янка очима, то мружила їх від млості.
Минула мить, друга...
"Невже він не догадується? Чи боїться догадатися?.. Треба сміливіше й простіше!" — сяйнуло променем в її свідомості, і вона заговорила нараз енергійно, з вогнем:
— Слухай, Ясю. Ти, може, думаєш, що, мабуть, я сама не хотіла тут бачити твоєї жінки? Так, і це правда! Вже коли душу одкрити всю, до найпотайнішого куточка! Так! Я не могла стерпіти й думки, що ти будеш обнімати її, пестити, впиватися раюванням... Тут, близько... Майже перед моїми очима... Що ж? Заздрила їй... Єзус-Марія... як заздрила... Мучилась!..
— Пані? — скрикнув Кармелюк, широко розплющивши очі. Він починав трохи догадуватися.
— Слухай! Чого тікати від щастя, коли сам бог тобі його посилає? — нестямно говорила Доротея, охопивши однією рукою плече Янка й притягаючи його до себе.— Ти обдарований щедро всяким добром: і красою, і силою, і розумом, і знанням світу... І щоб таке добро гнило під гнітом неволі, в хамському болоті, в бруді рабства? І заради кого? Заради дурної брудної жінки? Хіба вона зрозуміє тебе й оцінить? Тобі потрібні багатство, пошана й воля...
Немов загіпнотизований, не міг Кармелюк зрушити з місця й одірватися від очей, що поблискували над ним то синіми, то зеленими іскрами. Доротея наблизила своє палаюче обличчя й вологі напіврозкриті губи так близько до його обличчя; що її дихання опекло його жаром.
— Хто ж мені це дасть? — спитав він, ніби сонний.
— Хто, дурненький? Невже ти не догадуєшся? — тулилася все ближче й ближче до свого хлопа розпалена пані.
— Ой пані! Про що це ви?..
— Та про те... ІЦо я тобі в рот кладу, а ти не хочеш
зрозуміти!.. Про те, що я тебе полюбила з першого разу,,* і з кожним днем усе дужче й дужче люблю... сохну по тобі... горю серцем... жду раю в твоїх обіймах... Я тебе зроблю щасливим... Чоловіка вижену... задушу, отрую... а тебе матиму за чоловіка...— Вона обвила своїми пухкими руками Янка за шию її почала обсипати його палючими поцілунками, задихаючись і шепочучи: — Ти мій ідол.... мій кумир... Ти не схожий на підлих хлопів, на те мерзенне бидло... Ти, мабуть, панської крові.
Останні слова ударили страшним болем по душевних Кармелюкових виразках і наче облили його холодною водою; весь гіпнотизм, весь отруйний чад від нього одразу одлетів, і піднялася із дна серця бридка огида до хтивого шаленства звіра-жінки. Він дужим порухом плечей скинув з себе руки нової Мессаліни 23 так, що вона незграбно, впала на килим, стукнувшись головою об спинку крісла.
— Схаменіться, пані! — промовив з гидливістю Кармелюк.— Не личить вам з хлопом... та й хлопові гидко...