й перекатами вщухала в лісі. Новий писар був особливо в ударі. їв за десятьох, пив до знемоги, розповідав анекдоти, розсипав усім своїм: новим товаришам хвалу й навіть після вареників почав співати. Та наприкінці,— а то було вже близько До півночі,— його якось розвезло, він упав у меланхолію, почав з жалем говорити про свої гріхи й заспівав зворушливо, розчулено:
І в ліиості, в праздності ЖИТІЄ МОЄ ІЖДІЇХ,
І многое нетребноє в гресв аз сотворих...
Ох, за блудниї вини Буть мені в чреві сатани.
— Та не тужи, пане писарю, не журися,— почав утішати філософа Андрій.— Чого сатани боїшся? Начхати йому на самий кінець хвоста—і квит!
— І то правда,— погодився Дмитро,— а то ще на роги йому яку-небудь капость, щоб з пекла вигнали...
Та поповича це мало втішало; він усе зітхав і примовляв:
— Ох, грішний я, грішний! Горіти мені у вогні невгасимому, кипіти в смолі смердоносній!
— Влити йому горілки ще, щоб похмелився,— гукнув хтось,— а то нудьга його почала за серце смоктати!..
— І справді,— підтримав Кармелюк,—випий і підбадьорись!.. Рано ще, брате, нам думати про смерть... ми ще кирпатій зсучимо не одну дулю... Ти от краще розкажи, за що тебе панотець вигнав?
— Гм!—закрутив головою попович.— За жінку..,
— Як за жінку? — здивувався отаман.
За яку жінку? — спитав Андрій.
— За справжню... Євину дщерь, іже спокусила Адама й натворила силу-силенну сорому...
— Ану, ну? Розкажи! —— зацікавилось товариство.
— Ох, марнота з марнот і всяка марнота,— почав глибокодумно попович, потроху жвавішаючи під час розповіді.— Коли за великовозрастіє мене вигнали з череди пасомих і в домі батьківському я був оселений, то зазнав гоніння нестерпного: батько мій, іменуючи мене повсякчасно "ледацюга", "бовдур", "нікчема", "дурень" та взиваючи іншими такими поганими словами, надумав неодмінно виправити мене гладом, спрагою і самотністю... І сії заходи моши б мене звести до виснаження, коли б матінка, аки тать у нощі, не. приносила мені для підтримання сил пирогів та книшів, а іноді й мокрухи... Нарешті матуся ж напоумила батька, що краще, ніж морити, одружити мене з багатою дівою, бо краса моя для Євиного роду знеотразима..,-— Попович при
цьому відкинув назад пасма мокрого чуба, що падали на очі, й підкрутив свої вусики.— Почали мене знову підгодовувати, дали сандалії, справили шлюбний одяг й заходилися возити на розглядини і до сусідніх свящеиослужителів, і до далеких, де тільки були дщері з чималим вношеніем... Та, ой леле, мені, грішному! Сліпа фортуна сміялася з мене: де була приємна отроковиця з приємним видом, з ліпообраз-ним лицем, то там не було вношенія, а де оне давали, там діва була вельми не гожа, одвертала од себе всякі хотіння...
— Ох ти ж, хай тебе вовк з’їсть! — співчутливо промовив Дмитро.
— Ох! — зітхнув і попович.— Спершу батько терпів мої забаганки, тим паче що й самі вношенія ие були для нього любомірними, аж ось приспє час і знайшлася до вподоби йому Єва. Батечко затупав ногами і рік: "Пора! Неодмінно на сій вибраній мною діві женись і висвячуйся на диякона! А то вижену!" — і повіз... Ой, дайте оковитої, сиріч живої води, щоб залити гіркоту спогадів...
Андрій підніс оповідачеві горілки.
— Ну, й приїхали,— провадив далі попович, вихиливши одним духом горілку,— з усього навколо видно було, що ієрейська сім’я була зело грошовита. Батечко мій повертав мою голову одесную і ошуюю і на все тлінне тицяв перстом... Увійшли в. храмину... Ждемо... Нарешті вивели до нас і наречену... Як воззрів я на сосуд сей спокусливий, то так і обімлів... По становому хребті ніби мурашки побігли... Під серцем занудило й потягло на виверження... Ой, ой! Маловолоса, безока, крючконоса, криворота, многолітняя тараня, від якої далеко йшло нестерпне благовоніє...
— Го-го-го...— вибухло товариство дружним реготом.
— Важна краля! —■ покрутив головою Кармелюк.
— Осоружніша за найосоружнішу відьму, воістину глаголю,—підкріпив філософ,—я стояв там краєугольним ка-мейем і не ізрек ніже слова, а, повернувшись під рідну стріху, рішуче заявив батькові, що скоріше втоплюся, аніж візьму з сією тварюкою законний шлюб... Ну, батько мій розлютився, аки лев рикающий, потряс мене за власи добросовісно, приклав тричі длань до ланит моїх і, давши чернецького хліба, ізверг мя за двері, позбавивши притулку і їжі...
Не встигло товариство висловити свого співчуття бідолашному філософу, як несподівано в самому яру почувся стукіт копит коня, який, наближаючись, скакав щодуху. Всі здригнули й закам’яніли, забувши навіть схопитися за зброю.
i— Привіз, батьку! — почули ще здалека радісний голос, і в ньому одразу впізнали всі молодого Довбню, якого Андрій послав до сусідньої корчми.
— Тьху ти! Налякав як, вражий сину! Хай йому грець! — вилаявся Дмитро.
— Атож,— обізвалися інші.— І що він там привіз?
— Та це батько посилав до корчми по писарські причандали,— то от він і злітав.
— От і гаразд,— усміхнувся, заспокоївшись, Кармелюк.— Неси лишень усе це сюди... Та підкинь хто у вогонь' хмизу, а сюди на пеньок дайте ще й каганця.
Коли вручили отаманові канцелярські прилади й принесли світло, то він звернувся до свого діловода:
— А що, пане писарю, чи не можеш ти показати нам своїх талантів?
—' Можу, батьку,— відповів не зовсім твердо попович,— Тільки дозволь главу сію омочити вологою.
— Облийте йому, братчики, водою голову,— звелів Кармелюк.
Всі охоче кинулися викопувати наказ отамана. Попович тільки ухкав та пирхкав. Нарешті привели його мокрісінького* неначе утопельника, й посадили коло пенька.
— Дайте ж йому чимсі" витерти очі й руки,— сказав, сміючись, Кармелюк.— Ну, ось тобі перо, чорнило й папір... Не заляпай же всього водою.
— Буде сухо й зело добре... Але що убо писати?
— А ось що,— сказав отаман.— В Літині є суддя, одго-дований кабан, якщо бачив його; ну, та це ще не біда, хоч і суддя він неправедний, бо католик і тільки за панів руку тягне, але особливо гидко те, що цей кабан є член судової комісії, яка має уловити мене з усіма моїми товаришами, і ця комісія влаштовує облави, ловить не тільки нашого брата, вільного птаха, а й невинних селян, садовить у в’язниці, мучить і засилає до Сибіру... І от тепер у руках цієї комісії, отже й судді, перебуває наш товариш Явтух... Я за-присягся, що відомщу всій комісії. Тепер і йде мова про Явтуха. Треба от написати тому собаці-судді, що коли він доброхіть не видасть нам Явтуха, то я з суддею розправлюся так, що й чорти позаздрять... і повірте мені, братове, на гонор, що свою погрозу я виконаю!