Минула ніч, настав ранок третього дня,— Кармелюк усе ще не повертався.
Тривога. почала знову мучити Уляну; тисячі найжахливі-ших випадків, які могли зустрітися отаманові на дорозі, спливали в її уяві. Бліда, схвильована, вона то виходила на підгірок, то сиділа нерухомо, опустивши руки, прислухаючись до найменшого шереху.
— Та чого ти гризеш себе, командиршо? — звернувся нарешті Дмитро до Уляни.— Врятувався ж отаман, це ж правда, як бог святий!
— Врятувався, а чому ж не їдо? — відповіла Уляна, підводячи на Дмитра палаючі сухимвогнем очі.
— Мабуть, довелося доброго гака дати.
— Та батько ж і сам казав, щоб три дні його тут ждали! — втрутився в розмову Андрій.
— Ну то й тривожитися нічого,— авторитетно сказав солдат,— значить, вирішив заїхати кудись.
— Куди ж?
Але запитання Уляни зосталося без відповіді. Дмитро тільки знизав плечима й промовив:
— А хто ж його знає? Якщо звелів ждати три дні, то, певно, недарма... Щось надумав...
Сам того не відаючи, своїми словами Дмитро ще дужче роз’ятрив ревнощі Уляни. Було тільки дві гадки, які пояснювали таку тривалу відсутність Кармелюка: або його схопили ляхи, або він кудись заїхав. Перший здогад відкидала звістка, яку привіз солдат; залишався тільки другий, і він підтверджувався ще й тим, що отаман заздалегідь попередив, що повернеться тільки через три дні. Від’їжджати так далеко, щоб замести слід, було й марно, й нерозсудливо. Отя^е, він зразу гадав кудись заїхати. "Але куди? Куди? Чому він не сказав їй? Чому приховав?" — казала собі сотні разів Уляна, знемагаючи від ревнощів і злості.
Минула ніч, отаман не повернувся. На четвертий день уранці товариші знову почали говорити про те, куди міг заїхати отаман. Цього разу неспокій охопив уже й солдата, й Андрія*
А чи не повів він сам свого хлопця назад у Головчии-ці? —• сказав Андрій.
При цих словах Уляна відразу спалахнула.
— Так, так! — скрикнула вона, радісно хапаючись за думку, яку подав Андрій.—Тому-то він і відокремився від нас з хлопцем.
Ця гадка, цілком імовірна, визволяла її з нестерпних мук ревнощів, але разом з тим ще дужче посилювала турботу про долю Кармелюка.
Це зрозумів і солдат.
— Ну, якщо туди пішов, то діло погане,— сказав він.— Там же Пігловський, а до нього може заїхати й Янчевський,
і ще хтось, а діти, звісно,— діти.
— Та й минулого ж разу спіймали батька тільки через те, що пін пішов у Голопчитщі: там його й вислідив Янчевський,-— додав Андрій.
Тривога охопила всіх. Після короткої паради ухвалено було, що коли отаман не повернеться до ночі, то Андрій
і солдат, котрі краще знають ту місцевість, подадуться в Го-ловчинці на розвідку.
LIX
". ■>
Вже темна ніч повисла над лісом, коли Кармелюк під’їхав до вузької ущелини, яку тепер зайняла Уляна. То було дно якоїсь звивистої гірської річки, закидане великими брилами каміння й стовбурами вивернутих з корінням дерев, що попадали з високих круч. Мабуть, ним текла вода тільки під час злив, тепер же дно було вкрите купами нанесеного піску й каміння. Вже здаля Кармелюк помітив у цій вузькій щілині, що звивалася в глибину, світлу точку — то палало вогнище. Побіля вогнища лежали на киреях Оиисько, Андрій, Дмитро і ще два ватажки. Уляна стояла далеко попереду; її чуйне вухо давно вже вловило тупіт кінських копит. Вся вона, освітлена червонуватим світлом вогнища, тріпотлива, спрагла, вирізьблювалась на темному тлі ночі як уособлення тривоги й чекання.
Кармелюк пробирався по дну ущелини ходою, злізши з коня. Кругом було темно, як у могилі, тільки далекий мерехтливий червоний вогник показував напрям. Каміння, * скелі, стовбури розбитих дерев раз у раз перетинали піщане річище.
Мовчки просувався Кармелюк, заполонений своїми думками. Тільки фиркання коня порушувало похмуру тишу уще-
ЛИНКі
— Хто йде? — почувся оклик, і з-за уламка скелі, що виступала на середину річища, підвівся озброєний з голови до ніг розбійник.
— Свій,— відповів Кармелюк,— вовк з лісу.
— Отаман! — голосно крикнув Гололобий, кидаючись до свого любого ватажка.
Голосний крик його пролунав угору по ущелині, і у відповідь на нього почувся такий же радісний жіночий крик: "Отаман, отаман!" І Уляна, мов стріла, помчала вперед, перескакуючи через каміння й колоди.
— Ти, ти?! Янку, Іване!! Живий, здоровий!? Чому не їхав? Чому запізнився?! Змучилась, ждучи! — засипала вона Кармелюка запитаннями й поцілунками, повиснувши йому на шиї.
— Та довелося заїхати...—Кармелюк назвав навмання одне з далёких сіл,— і переднювати в паламаря, бо пани розсипали кругом погоню.
— Господи! Так і чула моя душа! — скрикнула Уляна.— Змучилась же я, серце геть перетліло!..— І вона знову кинулася до Кармелюка й, обнявши його за шию, гаряче пригорнулася до його грудой.
З деяким зусиллям відповів Кармелюк на її поцілунок і непомітно постарався визволитися з її міцних обіймів. Цей бурхливий вияв любові в присутності сторонньої людини справив на нього неприємне враження: тут було багато пристрасті й вогню, та не було тієї знадливої жіночості, котра так чарувала його в Олесі.
— Ну, Гололобий, бери коня, а ти, Уляно, веди мене до вогника,— промерз і зголоднів я дуже,— звернувся він до Уляни, щоб не дати їй помітити настрою, який охопив його.
— Зараз, зараз, соколе мій! Все є! Все готове! — радо скрикнула Уляна й кинулася вперед.
Люди з ватаги, які лежали коло вогню, почули голос Кармелюка й кинулись йому назустріч. Після міцних обіймів і всіляких проклять, що означали найвищий ступінь радості, всі порозсідалися навколо вогнища. Уляна поставила на розстеленому на землі килимі всілякі закуски й напої, які приніс із собою Дмитро, і сама сіла коло Кармелібка.
Кармелюк оглянувся кругом; засмаглі, грубі обличчя товаришів, які сяяли радістю, бачивши свого отамана, повернули йому знову веселий настрій.
— Ну, панове-товариші,— промовив він, наливаючи манерку, яку йому підставив Дмитро,— зібралися ми знову всі цілі й неушкоджені на злість ненависникам нашим. З пазурів смерті вийшли,— отож доля ще за нас, отож пісня
наша ще ие доспівана, а довго ще гримітиме по рідній стороні на страх нашим ворогам, на радість нашим братам! Нехай же ця церша чарка буде на здоров’я, а ворогам нашим на безголов’я!